2

Ранок завітав сірим, липким туманом, що тхнув сіркою та застояною холоднечею. Сонце, здавалося, загрузло десь у заметах за Стіною, і світ потонув у в’язкій перлинно-сірій хмарі. Повітря було настільки густим, що його доводилося не вдихати, а ковтати.

Дунк виринув зі сновидінь від того, що його наполегливо трясли за плече.

— Сіре! Сіре Дунку, вставайте! — голос Еґа дзвенів від напруги, у ньому не залишилося й сліду звичної хлопчачої зухвалості.

Дунк підхопився ривком, рука сама собою метнулася до меча, що стояв біля стіни.

— Що? Грейджої? — прохрипів він, намагаючись розліпити заспані очі. Серце калатало десь у горлі.

— Гірше, сір. У дворі галас. Кажуть, знайшли лорда Доннора. У крипті.

Рештки сну наче рукою зняло. Дунк завмер, відчуваючи, як холодок пробіг по спині. У пам’яті яскравим спалахом виникла вчорашня сцена: туман, Перша Твердиня і постать у темному плащі, що кралася до покоїв мейстера. «Треба сказати Артосу», — була перша думка. Але тут же інша, обережніша, перебила її: «Ага, скажи. Зізнайся, що блукав уночі, коли велено було сидіти тихо. Хто повірить мандрівному лицарю? Вирішать, що я сам за ним і стежив. А потім скинув у підвал». Бовдур Дункан, у голові — туман. Якщо хочеш зберегти голову на плечах — краще мовчи.

Доннор Старк. Старший син лорда Берона, спадкоємець, міцний чоловік у розквіті літ. Смерть у такому місці, та ще й уночі... Це пахло бідою куди страшнішою, ніж зимова лихоманка.

— Одягайся, Еггу, — кинув Дунк, натягуючи жорсткі та висохлі чоботи. — І тримайся поруч.

Двір гудів, наче розтривожений вулик. Слуги безладно металися між будівлями, перешіптуючись та озираючись. Стражники Старків і люди Мандерлі вже вишикувалися одні проти одних, наїжившись списами, немов тільки й чекали приводу пустити кров.

Біля низького входу до крипти, схожого на чорну пащу, вже стояв Артос. Він сам здавався статуєю: руки схрещені на грудях, обличчя сіре, під колір гранітних стін. Поруч метушився мейстер Кеннет, нервово перебираючи ланки свого ланцюга і притримуючи поли ряси.

— Ви двоє, — Артос вихопив поглядом Дунка та Еґа з натовпу. Погляд його був важким. — Пам’ятаєш, я попереджав тебе щодо цього місця, лицарю? Казав триматися подалі? — Він гірко усміхнувся. — Дарма я каркав. Тепер вибору немає. Мені потрібні свідки, які не належать до жодного з домів моїх невісток-вдів. Спускайтеся.

Крипта зустріла їх холодом і мертвотною тишею. Тут не було того живого тепла, що підіймалося від гарячих джерел у дворі; тут повітря тхнуло пилом віків і нерухомим каменем. Східці гвинтових сходів були слизькими від вологи, смолоскипи в руках стражників чаділи, вихоплюючи з темряви довгі ряди колон і кам’яні обличчя королів Зими з мечами на колінах. Дунк знову відчув себе занадто величезним для цього світу: стеля тиснула на макушку, а тіні від статуй здавалися живими.

Тіло Доннора Старка лежало в одному зі старих прольотів, глибоко внизу. Дунк підійшов ближче, відчуваючи, як Еґ притискається до його спини. Хлопчику було ніяково, але він дивився на всі очі. Доннор лежав біля підніжжя величезної статуї, неприродно розкинувши руки, немов в останню мить намагався злетіти, але камінь притягнув його донизу. Його обличчя застигло в гримасі подиву, дублет із цупкої вовни задрався, оголивши бліду смужку шкіри на животі. Пальці були скрючені, під нігті забилася кам’яна крихта — він чіплявся за життя до останнього.

Еґ підніс смолоскип до самого постаменту. Полум’я освітило грубо висічене ім’я, забите віковим пилом.

— Кріган, — пошепки прочитав хлопчик, проводячи пальцем по літерах. — Це лорд Кріган Старк, сире. Старець Півночі. Той самий, що був Правицею один день і стратив половину двору в Гавані.

Дунк поглянув на кам’яне обличчя давнього лорда. У того були такі ж різкі вилиці, як у Артоса, і суворий погляд. Здавалося, предок із неодобренням дивиться на свого нащадка, простертого біля його ніг.

Мейстер Кеннет опустився на коліна поруч із тілом. Його тонкі пальці обережно торкнулися голови Доннора. Пролунав сухий, нудотний хрускіт, від якого у Дунка звело зуби.

— Перелом шийних хребців, — безсторонньо констатував мейстер, прощупуючи основу черепа. — Ось тут і тут. Смерть була миттєвою. Голова повернута під кутом, неможливим для живого. Ніби він упав із великої висоти... Або йому допомогли впасти.

Шолом Доннора відкотився вбік, оголивши зламану лінію потилиці.

— Він лежить прямо біля східців, — зауважив Дунк, намагаючись не думати про звук удару. — Вдарився потилицею об граніт.

— Але подивіться на ноги, — Егг опустив смолоскип нижче. Чоботи Доннора були вивернуті, а на шарі вікового пилу чітко виднілися дві глибокі борозни.

— Його тягли, — зрозумів Дунк. Він присів, вимірюючи поглядом відстань. — Хтось схопив його вже мертвого чи приголомшеного і протягнув кілька футів до статуї Крігана.

— Сліди боротьби є? — глухо запитав Артос, нависаючи над ними тінню. Мейстер підняв руки покійного. Оглянув кісточки, зазирнув під нігті.

— Руки чисті. Шкіри немає, крові немає. Він не бився. Або знав убивцю і не чекав удару, або... — Мейстер раптом замовк і різко задер штанину покійного. — Погляньте сюди.

На блідій щиколотці чітко проступали багряні плями, що кільцем охоплювали ногу.

— Синці від пальців, — видихнув Еґ. — Тільки пальці мають бути величезними. Наче хтось схопив його за ногу однією рукою і смикнув так, що зламав шию хлистовим ударом.

Артос підвів погляд на Дунка. В його очах майнула підозра.

— Щоб так зламати шию людині статури Доннора, треба бути велетнем, — процедив він. — Або мати силу велетня.

— Я спав у казармі, мілорде, — твердо сказав Дунк, витримуючи погляд. — Еґ свідок.

— Я знаю, де ти спав, — відрізав Артос, але рука його все ж лягла на ефес. — Але хто ще в цьому склепі має таку силу? Тут тільки каміння та мерці.

— Мілорде, — голос Еґа здригнувся. — Меч. — Він указав на коліна кам’яного Крігана. Важкий залізний меч, поїдений іржею, лежав криво. Один кінець з’їхав із гранітного коліна, а на пильному камені залишився чіткий слід: клинок зсунули зовсім нещодавно.