1

213 рік від Завоювання Ейгона

Королівський тракт на Півночі мало нагадував ту широку, втрамбовану дорогу, що вела до столичних воріт. Тут він вужчав, перетворюючись на звивисту смугу сірої багнюки, затиснуту між віковими соснами та блідими стовбурами чардрев. Щойно минули Рів Кейлін, сонце остаточно здалося, сховавшись за щільними хмарами, і світ навколо посірів.

Дунк відчував, як Північ тисне на плечі. Старий сер Арлан часто казав, що тутешня земля пам'ятає Перших Людей, і зараз Дунку здавалося: ці старі сосни стежать за кожним його рухом, засуджуючи жителя півдня за будь-який хибний крок.

— Сір, у вас вуха почервоніли, — голос Еґа вирвав його з роздумів. Хлопець їхав трохи позаду на Дощі, закутавшись у старий плащ із нефарбованої вовни так, що стирчав лише гострий ніс.

— У мене не тільки вуха, у мене все нутро промерзло, — буркнув Дунк, поправляючи поводи Грома. Кінь ішов важко, з чавканням витягуючи копита з грузького місива. — І чобіт знову тече.

— Я ж казав, треба було купити гусячого жиру в того торговця на Перешийку.

— У нас монет було або на жир, або на гарячу вечерю, Еґу. Я вибрав вечерю.

— А тепер у вас мокрий чобіт і порожній шлунок, сір. Думати наперед ви так і не навчилися.

— Замовкни, або підеш пішки, — беззлобно огризнувся Дунк.

«Дурень ти, Дунку, — звично озвався в голові голос старого сера Арлана, перекриваючи свист вітру. — Поїхав на край світу по пісні та славу, а знайдеш тільки нежить і порожній гаманець».

— Сір, дивіться! — Еґ раптом витягнув руку в рукавиці, вказуючи праворуч. — Там дим!

Крізь туман проступили обриси поселення. Десяток будинків притулилися біля підніжжя пагорба. Та над дахами не вився той затишний димок, який обіцяє кашу й нічліг. Натомість у центрі села, на втоптаному п'ятачку, палахкотіло величезне багаття. Вітер змінив напрямок, і до них долетів важкий, нудотно-солодкий запах.

У Дунка всередині все стиснулося. Так пахла палена вовна і старе м'ясо. Він пам'ятав пожежі на Блошиному Куті, коли вигоряли цілі квартали, але там смерділо гниллю та помиями, а тут — застиглою, вимороженою смертю.

— Залізні люди? — Дунк інстинктивно торкнувся руків'я меча. Сталь промерзла так, що обпекла пальці навіть крізь шкіру рукавиці.

Еґ примружився, вдивляючись у сіру мряку, і похитав головою:

— Ні. Якби це були нападники Грейджоя, они б погнали худобу. А тут... Дивіться, сір. Вони кидають у вогонь одяг. І тіла. Прямо в рогожі.

Дунк натягнув поводи, зупиняючи коня. Скраю села двоє чоловіків у брудних шкурах, замотавши обличчя ганчір'ям, волокли до багаття щось важке. Вони тягли свою страшну ношу різкими, смиканими ривками, з гарячковим поспіхом прагнучи швидше її позбутися. Один із них на мить підняв голову. На вимазаному сажею обличчі Дунк уловив запалений, дикий погляд загнаного звіра. Йому захотілося крикнути, спитати дорогу чи запропонувати допомогу, але в пам'яті виринуло повчання старого: «Лицар має захищати живих від меча, Дунку, але від мору щит не врятує».

— Зимова лихоманка, — тихо сказав Еґ. — Наш мейстер казав батькові, що вона завжди приходить із портів Білої Гавані й повзе вгору трактом. Ті, хто не викашляв легені, помирають від голоду, бо нікому збирати врожай. Погляньте на поля, сір. Зерно гниє під снігом.

Дунк нічого не відповів. Він мовчки пришпорив Грома, намагаючись чимшвидше минути прокляте місце. Йому здавалося, що невидима тінь хвороби тягнеться до них із туману. На Півночі смерть не носила золотих обладунків і не оголошувала імен під рев натовпу на турнірах. Вона приходила з туманом — тиха, сіра і нещадна.

Надвечір наступного дня туман розступився, і перед ними виріс Вінтерфелл. Замок не дряпав небо шпилями, як Орлине Гніздо, і не сяяв золотом, як Ланніспорт. Він був схожий на величезного темного звіра, який улігся на землю тисячу років тому, та так і скам'янів.

Подвійне кільце гранітних стін здавалося нескінченним. Дунку стало незатишно. «У таких стінах можна сховати цілу армію».

Повітря тут було інакшим — вологим і важким. З-під землі, де в гранітних жилах пульсували гарячі джерела, підіймалася пара, змішуючись із димом вогнищ. Замок ніби важко дихав крізь тріщини в кладці. Знамен не було зовсім — голі камені стін виглядали сиротливо, наче замок уже втратив свого господаря, не чекаючи його останнього подиху.

— Притримай язика, хлопче, — попередив Дунк, коли вони під'їхали до підйомної решітки. Він поправив щит за спиною; дерево набрякло від вологи й тиснуло на плечі. — Тут нам не Простір. Північани не люблять зайвих слів, а я не хочу ночувати в кучугурі.

Біля брами стояла подвійна варта, і Дунк одразу відчув недобре. Цього він навчився в Білостінному: коли в замку мир, варта нудьгує, грає в кості або дрімає на алебардах. А тут повітря дзвеніло від напруги.

Вартові не мали однакових кольорів. Дунк розрізнив людей у сірих хутрах Старків, солдатів із русалкою Мандерлі на грудях і хлопців у чорно-золотих плащах Ройсів. Вони стояли розрізненими групами, косячись один на одного, і їхні руки не відходили від зброї.

— Стій! — Здоровило з рябим від віспи обличчям перегородив їм шлях пікою. — Куди преш, велетню? Вінтерфелл закрито. Лорд Берон при смерті, мейстери веліли гнати зайві роти. У нас і своїм жерти нічого.

Дунк випростався в сідлі, намагаючись надати собі якомога більше лицарського вигляду. На своєму величезному бойовому коні він височів над вартовим, мов облогова вежа, але всередині й далі почувався незграбним хлопцем із Блошиного Кута. Він був мокрий до нитки, вимазаний багнюкою, а лівий чобіт хлюпав при кожному русі, нагадуючи про його злидні.

«Дунк-Чурбан, у голові — туман, у чоботі — фонтан», — гірко подумав він. Старий завжди повторював: лицар — це не тільки кінь і меч, але й те, як він тримає спину, навіть якщо його плащ смердить мокрим псом.