Розділ 25. Весілля. 2 частина

Я забулася, просто пропала, розчинилася в ньому й тому, що між нами відбувалось. Мене просто не стало, не лишилось нічого: ні думок, ні почуттів. Тільки його жадібні губи, нахабний язик і руки, що притискають до себе. Порожнеча, чорна діра, що втягувала мене в себе, не лишаючи нічого після. Нестерпне те, що мені подобався цей поцілунок, занадто сподобався. Навіть попри те, що Кай ламав мене під себе, диктував свої правила, змушуючи бути з ним, бути зручною. Історія повторюється? Я ж так не хотіла, щоб це було так. З ним я слабка: нікчемна і безвольна така… мов моя мати – зламана.

Але я не хочу більше бути слабкою! Не хочу, щоб іти на поступки нікому, а йому особливо! Не хочу прожити таке ж жахливе і болюче життя, як моя мати!

Десь далеко чути голоси незадоволених пацієнтів і медсестер, але до них нам немає діла. Точніше йому байдуже, він не звернув на них уваги, а я... підкорилася його бажанням. Вкотре. Знову стала слабкою та нікчемною. Тією, яку можна кинути просто тому, що захотілося. Кого можна ламати під себе, тому що так я буду для нього зручною. Ця думка робить мені боляче, занадто сильно для того, щоб не звертати на неї уваги. Настільки, що потяг, бажання і все те, що давало мені змогу бути з ним поруч, забувши минуле, зникає.

Я відчула себе в реальній пастці. Порівняння Кая і Рада вперше по-справжньому стають точними. Кай, як і Рад, хоче від мене щось, у своїх цілях, і для їх досягнення користується ось такими мерзенними методами. Проте я навіть не вдарила його, а просто відштовхнула від себе. Мого опору ніхто не очікував, навіть я сама не очікувала. Просто в якийсь момент усе в мені прокричало: досить!

«Жоден поцілунок не вартий подальшого за ним приниження!» – волає щось всередині мене, надломившись.

Здивування в очах перевертня змінюється цілком нормальним у цій ситуації обуренням. Одна справа, якби я зробила це одразу, щойно він схопив і спробував поцілувати, а інша, після того, як відповіла на поцілунок. Тепер я не знаю, чого хочу? Ми помінялися ролями остаточно. Дивлячись на нього, відчувала, як мурашки розходяться по тілу, а внизу живота все зрадницьки ниє від бажання. Та й справді хвора на всю голову сука! Загралася Дарина, ти загралася! План діяти його ж методами явно підкачав. Тому я втекла, наче боягузка.

Мені зносить голову, коли він поруч, думки такі суперечливі, але найогидніше я відчуваю страх. Боюся того, у що в кінцевому підсумку все це виллється, але не можу себе зупинити. Торкнулася розпухлих губ, та ударила себе по щоці, щоб проснутись від мани. Не можу, чи не хочу?

Палата сестри знайшлася легко, там усього одна ВІП-палата на все відділення. Постукала, але тільки для формальності, бо, важко дихаючи, забігла в кімнату. Сестриця якраз лежала на ліжку і дивилася телевізор. Кімната виявилася великою і світлою, з гарними меблями, але в повному бардаку.

– Ти чого така червона? – випалила сестра, замість того щоб привітатися.

За моєю спиною скрипнули двері, і я як найбільша боягузка у світі, сховалася за Руслану. Не буквально, просто різко обійняла її міцно, зарившись обличчям у волосся. Вона пахла цукерками, які, судячи з усього, безбожно лопала до того, як я увійшла.

– Ти чого? – здивувалася вона моїй витівці.

– Скучила, – майже не збрехала їй.

– О, і ти тут! – заговорила сестриця в мене над плечем, та спритно вибралася з моїх обіймів. – А це мені?

Довелося повернутися, щоб побачити сестру в  халаті, яка рилась в пакетах, і перевертня, який дивився на все це з байдужим виглядом. Серйозно, по обличчю відразу ставало зрозуміло – його взагалі нічого не хвилює. Це при тому, що після такого він мав би злитися. Очікуваного результату не спостерігалося, і я потихеньку почала себе накручувати, односкладово відповідаючи на запитання сестри щодо покупок. Прискіпливо оглянувши вміст пакунків, вона вибрала те, що їй сподобалося, і  повернулася на ліжко, водночас не звертаючи на нас жодної уваги. Ще якийсь час дивилася, як пончик у квітковому халаті їсть пончики, а потім Руслана все ж звернула на мене увагу.

– Ти просто не розумієш, що мені все це їсти не можна, але як сильно то хочеться! – проскиглила вона, давлячись пончиком.

– Чому не можна? – неуважно перепитала, сівши на край її ліжка.

– Розтовстію, я вже так важу вище норми. Приходить дядько Микола і скиглить про те, що я знову набрала – уже задихаюся від його турботи! – надула губки сестричка.

При згадці про «дядька Микола» у мене на серці похололо. Сестра моєї реакції не помітила. Незграбно сіла, притримуючи круглий живіт рукою. Вона мало мене з ліжка свого не зігнала, поки перевертень сів собі в м'яке крісло, немов вдома. Ногу на ногу поклав, журнальчик зі столика взяв і прийнявся його гортати, немов на нудному сеансі. Мимоволі скривилася від цієї картини, на тому сестра мене й спіймала.

– Що там у вас знову сталося? – шепнула вона, притягуючи мене до себе.

– Нічого, – прошепотіла у відповідь, щоб він не почув.

– Слухай, – Руслана схопила мене за руку і потягла на себе, так що б говорити на вухо. – Я завтра поїду до батьків. Таємно.

– Чому таємно? – шепочу у відповідь.

– Тому що «ці» – мене вже дістали! – злегка різкувато прошипіла Руслана невдоволено дивлячись на перевертня. Після чого різко вигукнула. – Ти що волосся перефарбував?

Кай, судячи з усього, вирішив пропустити її зауваження про зміну іміджу повз вуха. Навіть носа не висунув з–за журналу. Його байдужість сестру не дуже й засмутила.