Розділ 24. «Казка»

Розділ 24. «Казка»

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Я в рабстві, не в Кая, а своїх почуттів. Це якась маячня: моє серце шалено стукає, щоки гарячі від сорому. Мені соромно. Він поводиться так само огидно, як і раніше, а я все одно до божевілля хочу його поцілувати. Це зв'язування, це воно, а що ще може бути? Я ж не така, не йду на поводу в дурних швидкоплинних бажань, намагаюся чинити правильно. Ось і зараз відчуваю, що не маю права промовчати.

– Ти так у цьому впевнений? – злегка посміхнулась, відштовхуючи його від себе. – Перестань! Ніколи в це не повірю! Ти ж сам називав мене легкодоступною, ось прямо тут! – нервово показала на розбиті тріски на підлозі. – Усе це тільки слова, Кай, – подалась до нього, сміло піймавши його холодний погляд, – а я ціную вчинки.

Різко відійшла, щоб з ненавистю виплюнути:

– Твої ж, здебільшого – огидні, як і ти сам.

Всього лиш на мить мені здалось, що я побачила в його погляді щось… справжнє. Та одразу ж зненавиділа себе за цей самообман. Йому не можна довіряти. Собі не можна, й особливо власним почуттям. Саме вони заводять мене в пастку кожен раз.

Перевертень нагородив мене важким поглядом, але нічого так і не відповів. Навіть коли я спробувала піти – нічого не зробив. Мені навіть на частку секунди здалось, що мені вдасться вирватись з цієї пастки. Але, як завжди, я помилялася.

– Я ж сказав: досить тікати! – крикнув він різко, так що я замерла на виході з кухні.

Він грубо схопив мене за руку й посадив назад на диван. На мить мені навіть здалося, що перед мною старий Кай. Той, якого я боялась і водночас ненормально хотіла. Той, від якого я втекла, навіть коли він врятував мене від неминучої смерті від Лева Вікторовича. І хоч раніше я тисячу разів думала: краще б він не мінявся, втілення цього бажання мені не сподобалося. Навіть не так. Тримаючись за зап’ястя, за яке він мене смикнув, я вперше з моменту, як ми вирвались від мисливців, усвідомила, що не хочу, щоб все було, як раніше. Це стосується не тільки Кая, а й всього мого життя, яке колись мені здавалося нормальним.

– Рука болить? – спитав він занепокоєно, надівши на себе маску стриманості й доброчесності. Нагнувся над мною, упершись руками в боки, закриваючи собою вихід із кімнати. Як же йому подобається заганяти мене в пастку, такий самозакоханий виродок!

– А якщо ні, то що? Що ти мені зробиш? Зламаєш її? – вперто піднялась на ноги, кидаючи йому цим виклик. – Ти не перший і не останній, хто мене бив. Були й ті, хто робив це краще, – наплювавши на сором, я відтягнула футболку, демонструючи шрами – наслідки тортур Лева Вікторовича та мисливців. – Тож я не боюся тебе більше.

Була готова до його будь-якої фрази, щоб він не сказав у відповідь. Та все одно він мене здивував.

– Я тебе ніколи не бив, – сказав він так просто, наче справді янголятко з церковного хору.

Цього разу він або не захотів, або через поранення не встиг зреагувати. Рад мене дуже добре навчив, як потрібно поводитись з покидьками. Ударила ногою по його коліну, кулаком у живіт, далі ліктем у ребро й лобом в голову. Він хотів мене схопити, але я сама штовхнула його на диван і навалилась зверху. Коліном у живіт його придавила, спеціально, щоб скотині було хоч трохи боляче.

– Не бив, значить?! – не приховуючи злості, шипіла йому в обличчя. – Знаєш, скільки разів мій тато говорив щось подібне мамі? Багато, багато разів... Може, ще скажеш, що я сама винна? Дратую тебе, а ти так страждаєш, бідненький?

Головне – не видавати, як насправді мені боляче. Не тільки через його дурні слова, а й фізично: бити його – немов стіну колотити, собі дорожче! Кісточки пальців, лікоть і коліно болять так сильно, що в очах стоять сльози. Стискаю його масивну шию руками, душу, як він це зі мною робив, наче для втіхи. При цьому всьому Кай навіть не чинить мені опору, настільки він у собі впевнений.

– Це ж я сама винна, так? Або зв'язування, або хто ще інший? – кричу на нього, продовжуючи бити, навіть якщо самій боляче. – Тільки не наш бідненький альфа, який і життя реального не бачив! Жив, напевно, увесь час із золотою ложкою в сраці, поки я не з'явилася і не руйнувала його життя! Настраждався, бідненький!

Мене бісить у ньому абсолютно все! Кляті очі найбільше! Як навіть у такий момент він може бути таким красивим? Весь у ранах, скуйовджений і ледве живий, особливо після того, як я його ще й побила. А як тоді виглядаю я? Як істеричка і стерво? Я ж увесь час кричу, істерю і навіть б’юсь! Тільки через одну причину – себе я ненавиджу набагато більше, ніж його. Тому що це я зробила вибір: коли поцілувала його того разу, коли втекла, коли повернулась. Усе це – наслідки моїх рішень. Я прекрасно знала, який він, але все одно щось собі нафантазувала.

Дурепа.

Завжди була такою. Щоразу, чинячи егоїстично, як мені насправді хотілося, я відчувала тільки провину. Наче я не мала права на помилку. А Кай, очевидно, був моєю помилкою. Щось не так не з ним, щось не так зі мною. Може, мені варто було переглянути не тільки свої принципи, а й життя загалом? Що я взагалі забула в цьому місті, у цій кімнаті й з цією людиною?

Відпустила його шию, різко видихнувши. Мене бісить, що він мовчить, тільки дивиться на мене. Дратує до такої міри, що вимагаю від нього говорити, ляснувши по його грудях рукою. Він схопив її, стиснув у своїх великих і теплих долонях, продовжуючи дивно дивитись на мене.