Розділ 23. Точка над «і».

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Схоже Кирила все ж таки варто було прибити, за першої ж нагоди. Я ж так сильно не хотіла знову з ним зустрічатись, навіть збиралася обіцянку свою порушити заради цього, а він сам мене знайшов. На нього це схоже, точніше на старого альфа козла. Знаю, що маю повернутися і щось сказати, але стою на місці, дивлячись на згаслий екран мобільного телефону. Можливо, я просто чекаю ще однієї такої ж глумливої фрази, щоб він познущався з мене по-справжньому. Так, щоб стало настільки боляче, що від злості затуманилися очі. Чекаю, поки наші стосунки повернуться до первісного стану, але схоже це вже пройдений етап і я не знаю, що з цим робити. Не хочеться з'ясовувати, що між нами відбувається, у будь-якому разі буде погано, та й це не потрібно мені. Він мені не потрібен.

Але чому ж я зараз мовчу, ледве стримуючись, щоб не накричати на нього? Це ж було тільки кілька хвилин. Тільки кілька хвилин я за нього переживала і не знаходила собі місця, але все ще не можу заспокоїти свої почуття. Серце так шалено калатає в грудях, що мені здається, наче він його почує.

– Дар, – покликав мене, коли ця пауза затягнулась.

Його пальці торкнулись мого плеча, що все ще боліло, і я різко відійшла вбік, маскуючи цей рух збирання м'яких іграшок назад у коробку. Я так сильно закидала їх туди, що вони розлетілись в різні сторони. Однак Кай ніяк не реагував на мою явно істеричну поведінку, тож я наважилась заговорити.

– Марго внизу, в машині, йди до неї, – мій голос навіть не змінився, наче доказуючи йому, що цього разу я точно не втрачу свідомість. Навпаки, до останнього буду сильною прикидатись.

– Навіщо? – запитав він дуже спокійно, хоча має злитися, адже це я тут поводжуся по-дитячому.

Моя поведінка очевидна, та я наче не можу по-іншому. Рукам не находжу місця, стискаю плюшевого дельфіна, радіючи, що він не бачить мого обличчя. Він наче подався до дверей, та тільки щоб закрити їх на ключ. Навіть не можу збрехати собі, що не затаїла подих, очікуючи його дій. І думки в голові були такі божевільні… От навіщо він прийшов, якщо його так легко виставити за двері?! І де в моїх діях і словах логіка? Де вона?!

– Вона дуже хвилюється за тебе, а ти пішов, не сказавши нікому й слова, – докоряю йому, при тому, що сама колись втекла від них всіх не сказавши й слова – лицемірно. – Всі тебе шукають, всім ти потрібен.

Намагалася говорити спокійно, як він, але все одно пролізли нотки не те що обурення, а навіть цілком конкретної претензії. От навіщо він прийшов саме сюди?! Мені й подобається це, й ні. Всі мої почуття такі суперечливі. Ці відчуття, ці думки: ніби борються самі з собою. Такого не було, коли я була закохана в Юру, нехай і називала свої почуття до нього хворобою. Цікаво, а що скаже моє серце зараз, якщо побачу Говерлу знову? Мовчатиме, чи так само, як зараз, шалено битиметься, немов у загнаного звіра? Адже я і є цей загнаний звір. Бути з Каєм наодинці, все одно, що в пастці з диким звіром. Тому й не дивлюся на нього, тримаю спину прямою і намагаюся тримати хоча б зовнішню байдужість.

– А тобі? – запитує він, геть збиваючи з уявного процесу відчуження.

– Мені? – підняла коробку, щоб сховати за дією власні почуття, та поставила ту зверху, на стопку інших.

– А тобі я потрібен? – запитує так спокійно й безтурботно, наче це питання про погоду.

Мені нема чим зайняти себе, нема за чим ховатися, я в пастці. Стало важко дихати, долоні вкриваються потом, настільки я не хочу відповідати на це питання. Потрібно привести себе до ладу, але я не можу. Тільки бажання щось довести йому, а тим більше собі, змушує повільно повернутися до нього обличчям.

Блідий, з мішками під очима, і незагоєними слідами укусів по всьому тілу – зовсім не принц із казки. Його рука перев'язана бинтом, одяг явно домашній, футболка пом’ята, штани поношені, а ноги взагалі босі. Ще й брудні, наче він пішки йшов сюди по грязюці. Чомусь тільки від погляду на ті ноги, моє серце пропустило удар. Але це відчуття ніяк не сказалось ні на відповіді, ні на моєму обличчі.

– Ні, – відповідаю, якомога холодніше.

– Ти брешеш, – каже з легкою посмішкою, дивлячись мені в очі.

– Ти теж, – грубо відповідаю йому тим самим.

Мені хотілося, щоб він відчув сором від моїх слів, але альфа-козел на те й козел, що плювати хотів на сором і мої почуття. Навіть брова не сіпнулася, у нахаби. Проковтнула чергову образу і розвернувшись, скинула з ніг взуття, щоб повільно піти на кухню, без зайвих слів. Губи пересохлі від спраги, за день і зернинки в роті не побувало. Живіт уже зводить. Михайло казав, що в мене так виразка з'явиться, якщо не буду їсти нормально. Ще б перед очима чорні мушки не літали від голоду, я б терпіла, але вони мене уже дістали, не менше чим дехто. Клацнула вимикачем на стіні, тепер кухня для мене не найненависніша кімната в цій квартирі.

Набирала в чайник воду з повним відчуттям дежавю. Це вже було, ми вже так стояли саме тут, і тоді я відчувала щось подібне. Чайник почав шуміти, кип'ятячи воду, а я все ще стояла навпроти нього, впираючись руками в стільницю. Він підійшов ззаду, я не чула, а відчувала це. Напевне хоче, як колись, накрити мої руки своїми, загнати мене в ще одну пастку зі своїх обіймів.

Знову ухиляюся, тримаючись на відстані, навіть не намагаюся це чимось замаскувати. Бачу, як він безвольно опускає плечі, залишаючись стояти біля стільниці, тільки злегка повертає голову, щоб дивитися на мене. Він не виглядає розбитим, чи заціпленим моєю грубістю, його обличчя залишилося спокійним і впевненим. Мені не подобається цей Кай, таке враження, що всі його почуття, наче скальпелем вирізали, залишивши тільки клаптики уїдливості. Але ж це не правда, так просто не може бути! Люди так сильно не змінюються!