Розділ 22. Нова реальність

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Заснути в тій квартирі, я так і не змогла, як і увійти знову в їхню дитячу. Цікаво, якщо це квартира моя, чому вони вже влаштували там дитячу? Не думали, що я повернуся, чи не знали, що вона моя? На якому терміні Руслана? Може вони дитину зачали ще раніше, до всієї тієї історії? Не хотілося б. Від однієї думки, що через мене мало не померла Руслана, та її дитина, підкошуються ноги. Мені навіть питати страшно про це, не хочу виявитися правою у своїх домислах. Не вистачало, щоб через мене ще не народжена людина померла, зовсім крихітка. Після таких думок стало соромно до такої міри, що відчула себе шалено винуватою перед сестрою, та її дитиною. Можливо, тому так і не розпакувала свої коробки, лишила їх стояти там же в передпокої.

На ранок, коли прибрала скрізь, і вже не знала, чим себе зайняти, почала обшукувати коробки в пошуках грошей на автобус до лікарні. Квартира – є, а копійок на автобус не має. Зрештою зібрала сміття і вирішила піти пішки, благо вже почало світати. Напівпорожніми вулицями було від чогось незвично йти, після мисливців взагалі все незвичним здавалося. Там не було магазинів, я жодного не бачила, тільки приїжджали автокрамниці, й роздавали їжу за замовленнями, начебто не маленьке місто – а своя власна країна, а точніше секта фанатиків. Так, мисливці найбільше скидалися на секту з двома керівниками – Головою і Радом. І мені все ще не віриться, що я звідти втекла.

До лікарні я дійшла десь за годину, але все ще було надто рано для відвідин лікарів. Тож, зі спокійною душею, залишилася посидіти в альтанці, де недавно була з сестрою. Цього ранку спеціально одягла стару спортивну курточку з капюшоном, а волосся зв'язала. Капюшон закривав моє обличчя: не хотілося, щоб мене хтось упізнав. Особливо лікар, чи медсестра, яким я набрехала про поліцію. За цей вчинок мені до сіх пір соромно, та що мені було робити, коли одним з поліціянтів був дядьком Артура?!

В альтанці було прохолодно, тож я їжилася в ній від холоду. Час від часу поглядаючи на головний вхід, чекала допоки Михайло приїде на роботу. Час тягнувся нескінченно довго, і до моменту, коли він приїхав, я вже замерзла і злегка себе накрутила, пошкодувавши, що взагалі сюди прийшла. Тримати своє слово – недозволена розкіш, краще вже весь час брехати. На розкішному чорному БМВ, залишив далеко від входу, щоб не загороджувати місце перед лікарнею. Виглядав він якимось нервовим і напруженим, емоційно з кимось розмовляв телефоном. Наздогнала його і залишилася трохи позаду, щоб підслухати розмову.

– Зволікати не можна! – гаркнув Михайло, так що я підстрибнула.

От точно був альфою, які командні нотки в голосі проявляє. Без своєї дружини він і справді здається сильнішим. Йому щось відповідали, але розчути було неможливо, що.

– Як ти не розумієш до чого це все веде? Це війна, справжня! – від його криків стало моторошно. – Якщо ми будемо сидіти склавши руки, все закінчиться все дуже погано. Наших дітей намагаються вбити, а ти що мені кажеш? Заспокоїться? Не лізти в чужу справу?! Ти при своєму розумі, Зеноне?!

– Зенон? – повторила луною знайоме ім'я.

Може це збіг? Чому мені нещодавно снилася людина зі схожим ім'ям, це якось пов'язано? Що відбувається зі мною? Чому я згадую такі дивні речі, й давно забуті спогади? Про дурну обіцянку маленькому хлопчику я б залюбки, наприклад, забула знову, але не забувається.

Тим часом пан Дем’янів навіть зупинився від того, що почув у відповідь на свої слова. Мало не врізалася в його спину, в останню мить зреагувала і зупинилася.

– Як скажеш, але ти робиш помилку, – відповідає він зі зітханням і далі щось слухає.

Вирішуючи, в який момент варто показатись, застила поруч з ним. Озирнулась тільки на всі боки, а то картина доволі дивна: дівчина в обвислому одязі стоїть за спиною в чоловіка, який розмовляє телефоном.

– Усе з нею гаразд, тобі не варто хвилюватися, вона далеко звідси, – твердить лікар холодно, так що мені задається, що ця розмова йому неприємна.

Це про кого він говорить? Чомусь у мене таке відчуття, що це той дядько Зенон, з яким у мами були незрозумілі стосунки.

– З ким ви говорите? Хто цей Зенон? – запитання зриваються з губ самі, досить голосно, щоб лікар повернувся на них.

– Дарина? – видихає він із суворим виразом обличчя. Немов я його застукала на чомусь дуже мерзенному.

Людина, з якою він говорив, щось сказала в слухавці, від чого Михайло похмурнішав.

– Тобі не варто, я ж казав тобі...

Він розмовляв телефоном зі злегка приреченим виглядом, а потім простягнув мені свій мобільний телефон. Ось цього я зовсім не очікувала, і, якби він не вклав його в мою ліву руку, я б узяла правою, і впустила телефон точно. Піднесла апарат до вуха з легким придихом, не розуміючи, що тут відбувається.

– Хто це? – нерішуче запитала, дивлячись на похмурого чоловіка навпроти.

Хтось зітхнув на тій стороні трубки. Далі роздався хрипкий і не знайомий мені чоловічий голос.

– Як давно я не чув тебе, дівчинко моя.

– Ви… Зенон? – здивовано поглянула на пана Дем’янова, який явно не вдобрював все, що тут відбувається.

– Впізнала? – співрозмовник наче зрадів. – Звичайно, я ж твій дядечко Зенон! Ти напевне скучала по мені?