Розділ 21. Реверс

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Що я взагалі тут забула?! Хочеться провалитись крізь землю, тільки б перестати відчувати себе так ніяково.

– У тебе явна анемія, – бідкався пан Дем’янів, розчіпляючи манжет тонометра. Він нахмурив густі білі брови так, що окуляри сповзли на ніс. Відклав прилад в сторону, після чого знову взявся за мою руку, рахуючи пульс. Дарма це він, адже моє серце, мов шалене б’ється в грудях.

– Коли ти взагалі востаннє їла? – невдоволеним тоном спитав чоловік, поки я старалась уникати чужих поглядів.

– Учора, напевне, – не брешу, але й не уточнюю, що до цього не їла три дні.

– Ти ж розумієш, що так з власним організмом не можна?! – обурюється чоловік, приміряючи роль грізного лікаря. – Різка втрата ваги – це великий стрес для організму, а ти ще й мориш себе голодом…

Він все говорив і говорив, поки я відвернулась до стіни, бажаючи уникнути цих недоречних розмов. Наче мені без його повчань не погано?! Соромно, боже, як же соромно! Знепритомніла від того, що Кай прийшов до тями, як у дешевих бразильських серіалах! Здається, мої щоки зараз згорять, так розчервонілися. Власне серце б’ється в вухах від переляку та сорому. Всі думки, які роїлись в моїй голові до того моменту, поки Кай не прокинувся, здаються тепер такими дурними та наївними.

З чого взагалі я взяла, що йому потрібна? Чому тут залишалась і посварилась з Марго і Дімою? В моїх діях немає ніякої логіки, а ще більше мене плутають власні почуття. Хоча я й рада, що він проснувся, і йому вже краще, те що відбудеться далі лякає мене набагато більше, чим … Чим, що? Повернення до мисливців? Розмова з братом і батьком? Чи зустріч з реальністю, у виді відвідин могили матері? Остання думка заполоняє все, заставляючи забути про сором, і інші емоції, потонувши у власному відчаї та провині. Уже надто пізно.

– У тебе просто з крайності в крайність! – продовжував мене сварити пан Дем’янів, поки я заганяла себе думками в темряву. – Тебе мисливці голодом морили, чи що? З тією вагою, яка була у тебе раніше, це єдиний варіант, який спадає на…

– Перестань, – одна різка фраза вовкулаки й всі нотації припиняються.

Серце різко заболіло, не позволяючи думкам завести мене назад в темряву. Наче зараз мені був потрібен його захист?!

Різко встала з дивана, на який мене намагається всадити знову запаморочення і пан Дем’янів. У останнього нічого не вийшло, а в першого – легко. Завалилась на диван, та одразу на ньому сіла, випрямивши спину, щоб не показувати свою слабкість. Схрестила руки на грудях, під поглядом перевертня. Весь мій одяг мені безсовісно завеликий, от і в цій футболці виріз надто глибокий. Принаймні він таким не був, поки хтось безсоромні свої оченята не відкрив, так ще й намагався  непритомне тіло на ліжко своє укладати. Добре, що пан Дем’янів почув, як я впала, тому прийшов, і на диван мене переклав. А то так і лежала, на його хворому синочку. От як Каю не соромно було мене безпритомну до себе на ліжко тягнути, а? Та й зараз погляд свій з мене не зводить. Справді, чого йому соромиться, коли це з таким успіхом роблю я?!

– Піду я до себе, – похмурим тоном заявила, зробивши третю спробу встати з дивана.

– Лежи, – перериває мене Михайло, злегка натискаючи на плечі, – я тобі крапельницю з глюкозою поставлю, а то до кімнати своєї не дійдеш.

– Зі мною все нормально, просто втомилася, піду до себе приляжу і відпочину трохи, – бубню під ніс, не дивлячись ні на кого. Бажання втекти перемагає здоровий глузд. Пан Дем'янів злегка утримує мене за руку, поки я намагаюся вигадати, як мені втекти від цієї чорної діри, якою для мене є очі одного колишнього блондина.

– Мені здається, ти вже прийшла до себе, – одна його фраза і мої зрадницькі коліна підгинаються остаточно.

Що зі мною відбувається?! Це всього лише слова, що в них такого? Дивлюся в підлогу, щоб чорна діра не засмоктала. Дивно почуваюся, не передати словами. Річ зовсім не в запамороченні, я до нього вже звикла. Це цілком нормальний для мене стан, принаймні після того, як я опинився в мисливців.

– Я принесу крапельницю сюди, лежи поки що, – після невеликої паузи промовив лікар і насильно вклав мене на диван.

Перевернулась, відчувши бажання просто відвернутися, щоб не дивитися на одну персону, яка багато дозволяє собі. Він завжди був таким нестерпним і наче дратував мене просто своїм існуванням.

Двері за Михайлом зачинились, ми залишились наодинці. Тільки після цього дозволила собі підняти на нього очі. Кай сидів на ліжку, його спину підпирали подушки. З руки звисала крапельниця, що тягнулась до тримача, що стояв біля ліжка. Там в банці без етикеток була якась рідина, вона повільно крапала в крапельниці та здавалось була єдиним джерелом звуків у кімнаті. Настільки тяжка була між нами тиша. Рука перевертня замотана, на обличчі лишились синці й порізи, а на решті тіла сліди від собачих укусів. Жовта погань не дає його ранам загоюватися. Здавалося, хто, як не він повинен зараз на мене кричати та жалітись, та він мовчить. Лиш дивиться на мене та посміхається так ніжно і ласкаво, що зрадницьки тисне під серцем. Що зі мною? Може вся справа у волоссі? Може колір волосся змінює моє сприйняття, змушує про нього думати, як про іншу людину? Але ні, справа явно не тільки в цьому, його поведінка змінилася, настільки кардинально, що він і справді здається іншою людиною. Слова, дії, вчинки... Він підтримує, коли мені це потрібно. Не звинувачує ні в чому, як інші, і навіть здається розуміє мене. Що б Кай робив так? Та я збожеволіла!