Розділ 20. Обід

Дарина Люта

вересень 2013 рік

На столі вечеря в японському стилі: суші, роли, солодкий омлет і щось ще, на голубці схоже. Столове приладдя, як і оздоблення кухні, традиційне японське – палички. Ну і як цим їсти в моєму то положенні? Права рука навіть ложку тримати не зможе, а лівою не зможу ніяк взяти палички. Все для мене в новинку, я й паличками ніколи не користувалася. В нашій сім'ї завжди не вистачало грошей, і в першу чергу ми купували звичайну їжу, а не такі делікатеси. Та що там, нашим з братом улюбленим святом був день Святого Миколая, коли татові з роботи давали на нас цукерки. Вони й були нашими делікатесами, а не те, що за звичай розуміють під цим словом. Якщо в підлітковому віці подібна їжа викликала у мене заздрість і апетит, то тепер мені її зовсім не хотілося. Мені взагалі нічого не хотілося, а серце здавила якась туга, по чомусь, чи комусь. Думки крутились навколо розмови з Марго. В ній був якийсь сенс, розумне зерно, проти якого щось в мені протестувало. Відчуваю себе знову маленькою, в магазині іграшок, спостерігаючи за самою красивою лялькою у своєму житті. Я її хотіла до скону, так що не могла відірвати  від неї погляд мало не годинами, поки продавці не питали де мої батьки, чим заставляли мене піти геть. Та я все одно навіть не попросила про неї батьків. Все тому, що відповідь буде одна і та ж, щоб я не просила: "у нас немає грошей". У батька ніколи не було на нас з братом грошей, особливо на те, що ми у нього просили. Дійшло до того, що коли в школі пропонували сфотографуватись до альбому, чи поїхати кудись з класом, я навіть не розказувала батьку про це. Навіщо розказувати, навіщо пробувати, якщо відповідь буде одна і теж?! "У мене ніколи немає на тебе грошей". А з появленням Емми у батька не стало не тільки грошей, а й часу. Я винила її в цьому, ненавиділа всією душею, навіть більше чим за зраду моєї матері. Та справа завжди була не в ній, а в батьку. А ще в мені. Я завжди хотіла його уваги, більше чим маминої. Що до мами, я не могла тягатись з братом, вона завжди любила його більше. Мені хотілось, щоб мене хтось любив, тому я старалась бути "хорошою" дочкою, сестрою, працівницею, чи студенткою. Та в мене явно не виходило, і вже не вийде. Бодай-но стосовно мами. Її уже не має. Я так і лишилась для неї назавжди поганою дочкою, що не виконала обіцянку, дозволила батьку залишити її помирати в тому жахливому місці.

–  Дарина? – Марго декілька раз окликнула мене, перш ніж я зрозуміла, що вона мене кличе.

Розсіяно витерла обличчя, помітивши, свої непрохані сльози. Жінка вирішила делікатно не помітити мій стан, натомість попросила допомогти їй накрити на стіл. Я навіть зраділа цьому, намагаючись відірватися від думок. Особливо від тої, що не відчуваю від свого повернення сюди ніякої радості. Наче у мисливців було краще... Шалена думка, яка лякає. Та вона краща, ніж те питання, що вертиться на язиці. Та воно все ж виривається, коли бокали, які потрібно було помити, закінчилися.

–  За що ви так зі мною? - спитала, спостерігаючи, як жінка замерла з ножом в руках, так і не нарізавши фрукти. - Чому ви так кардинально змінили свою думку? Ще вчора ви говорили, що я можу залишитися на скільки захочу, а тепер виганяєте на вулицю, прекрасно знаючи, що йти мені нікуди.

Треба ж, як полегшало, коли це питання все-таки зірвалося з губ. Наче зняла з себе тягар, але замість одного, поклала на свої плечі інший. Важко вдавати, що мене не турбує її відповідь, особливо коли вона звучить як жарт.

– Тобі є куди йти, – відповідає таким тоном, наче розмовляє з дитиною, – я ж сказала тобі Руслана хоче, щоб ти з нею жила.

Як же майстерно вона уникає відповіді на пряме запитання, та ще й з такою добродушною посмішкою.

– «Хоче»? – не приховую свого сарказму.

– Мені здавалося, ви ладите, чи ні? – знову якась насмішка наче в голосі, та якась безглузда образа. – Особливо якщо ти до неї зайшла раніше, ніж до нас.

– Я не знала, що вона була в лікарні, що вона взагалі жива, –  признання заставляє Марго замерти, так і не розрізавши огірок до кінця. – У будь-якому разі, я не хочу жити з ними.

Останнє слово я виділила, не бажаючи продовжувати цю тему далі. Невже так важко зрозуміти, чому я не хочу жити з тими голубками, що чекають потомство? Невже Марго так складно, хоч трохи мене зрозуміти? Так, нехай це не красиво, звучить так, наче я щось проти них маю, що не так. Але ж не настільки, щоб з ними жити?! Набридло, навіть згадувати не хочу про тих двох. Кожен спогад і думка про них віддає бридким присмаком у роті. Мені вистачає й того, що в них усе гаразд, більше інформації про них знати не хочеться. Я там лишня. І тут лишня – це мені Марго уже встигла пояснити своїм "проханням". Щойно Кай прийде до тями, відвідаю в лікарні Руслану, бо вже обіцяла, а далі... Я не знаю, що робитиму далі. Моє життя зараз тільки на позначці «зараз», тому я відчуваю себе такою безпорадною.

– Із «ними»? – перепитала Марго, відволікшись від готування.

Вона хоче, щоб я озвучила причину свого не бажання, чи просто знущається? Роздратовано відвертаюсь, вирішавши ще раз перемити й усі тарілки. Деякий час ми займаємось кожна своїм ділом, поки жінка знову не подає голос.

– У будь-якому разі, це твоя квартира, тож ти можеш у будь-який час виселити... кхм... їх, – останнє слово Марго говорить явно засуджуючи, наче не бажати жити з вагітною сестрою і колишнім шкільним коханням у двокімнатній квартирі – гріх.

– Про що ви? – злегка розсіяно бурмочу, не приховуючи свого роздратування. – Я тільки колись її винаймала і все, нічого там мені не належить.