Розділ 19. Дядя Зенон

Дарина Люта

грудень 2001 рік

Того дня падав сніг, один із найкрасивіших снігопадів у моєму житті. Зима запізнилася в наші краї, тож у під Новий рік, я шалено чекала снігу, і дочекалася. Втім, його чекала не тільки я. Білі пухнасті сніжинки падали на мою долоню, і я здмухувала їх, щойно торкалися шкіри, щоб вони не розтанули. Мені так хотілося, щоб красиві сніжинки кружляли довше, але підставляла руку, прекрасно знаючи, що варто їм побути на шкірі трохи довше – вони розтануть, і перетворяться на краплі води. Лише зараз розумію, що насправді хотіла, щоб вони розтанули, і залишилися на моїх руках. Мені завжди було самотньо, навіть серед людей, в галасливої компанії. Дітвора, всі наші друзі з двору. зібралися покататися з гірки. Скоро буде Новий рік, Дід Мороз принесе подарунки, і хлопчики, як завжди, хвалилися подарунками, що замовили в нього. Хтось замовив конструктор, хтось робота, хтось щось іще. Голосно перекрикуючи одне одного, діти сиділи на гірці, на санчатах, і будували плани як зустріти Діда Мороза. Ми з братом мовчали, можливо тому, що наш «Дід Мороз» пішов у черговий запій і нам не світило абсолютно нічого. Ми раділи вже тому, що не треба йти додому.

Компанія з нашого під'їзду зібралася галаслива – одні хлопчики, і тільки я дівчинка серед пацанів. Так уже повелося, що з братом у нас були одні друзі, можливо, тому, що дівчатка мене з собою грати не брали. Чому? Не знаю, мені їх ігри не подобалися. Та й мене мама ніколи не вчила бути дівчинкою, навіть більшість одягу в нас з братом була однаковою, ні тобі рюш і рожевого кольору, ні якихось дівочих плюшевих іграшок. Лялька у мене була одна Червона Шапочка і то я її спалила на плиті, щоб дізнатися, що під сукнею, плаття по іншому не знімалося. І при цьому всьому, я була настільки замкнутою і вразливою, що варто було комусь заплакати, я теж починала ревіти. Це при наших хлопчаках я могла погнатися за ними з палицею за образливі слова, а на людях соромилася до такої міри, що навіть боялася заговорити та відповідала тільки з ввічливості.

– А вам що Дід Мороз принесе на новий рік? – запитав Саня, наш із братом найкращий друг.

Смішно так, адже ми так дружили, а зараз навіть не друзі в соціальних мережах. Симпатичний був малий, але скупий – ніколи іграшками не ділився. Не скажу, що це неправильно. Я завжди давала своїми іграшками погратися, тільки щоб зі мною теж гралися, і в підсумку їх частенько ламали, губили, або просто не віддавали. А без іграшок я нікому не була потрібна.

– Нічого, – відповіла йому без задньої думки.

– Чому? Ви погано себе поводили? – загудів натовп хлопчаків, поки ми з братом обмінялися поглядом.

Зазвичай Івану було начхати на те, що про нього подумають інші, він любив займатися тільки тим, що йому подобається. Тільки того дня місцевий забіяка – Володя, ні за що ні про що штовхнув його в сніг, та так невдало, що брат розбив губу об камінь під снігом. Що тоді почалося, я полізла на нього кричати, той штовхнув і мене, точніше спробував це зробити. Як підсумок нас із братом обкидали сніжками та тільки Саня з нашої компанії залишився сухим і чистим, бо зад цьому Володі лизав часто. Що вже поробиш, у дитинстві, та й у підлітковому віці, друзів я обирала погано. Зрештою тільки подорослішавши зрозуміла, що дружба це не для мене, бо обирати так і не навчилася.

– Та вони ж бідні, ти подивися які на них старі лахи! Ще й у штанах дірка, – прокоментував Володя нас із братом і ткнув його знову, так що той ледве не впав.

– Гей, ти що робиш?! Я мамі усе розповім! – стала між братом і хлопцем.

Володя старший за нас років на три, вищий на добрі  дві голови. Та й здоровий, так що страшно було, на нього глянути. Головне обличчя у нього мерзенне – посміхається.

– Та що ти кажеш?! І що вона мені зробить? Та хто твої батьки, а хто мої! Ябеда дрібна! – він рушив у мій бік, а я від нього.

Послизнулася на снігу і покотилася з гірки. Завдяки теплій куртці навіть не забилася, тільки злякалася, та вимазалася в сніг і землю. Діти нагорі гірки засміялися і з криками «ябеда» почали кидати в мене сніжками. Кидали всі, не тільки Володя і його дружки, а й наші друзі. Тільки Саня і Ваня не кидалися сніжками, та не кричали образливих слів. Вони просто мовчки стояли, навіть не намагаючись мене захистити. Тоді мені здавалося, це тому, що я на дівчинку зовсім несхожа, мене не хочеться захищати нікому. Далі я зробила те, що робила завжди – втекла в сльозах. Як же часто від проблем я тікала ось так, просто не злічити.

Збігати мені тоді було в одне місце – до мами, додому, вона завжди пожаліє, завжди любить і підтримає. Для кожної дитини мати – це цілий всесвіт, іноді мені так шкода було, що мені доводилося її ділити з братом. Мабуть, у кожної дитини в якої є брати, чи сестри виникало таке егоїстичне бажання, не думаю, що воно є щирим і поганим, це скоріше цілком нормальний людський прояв егоїзму, і більшість людей його переростають. Я теж переросла, але іноді, коли мама відставляла мене на задній план, воно з'являлось знову. Це як черв'як, що засів десь у глибині душі, від нього боляче, але тільки коли він починає ворушитися, потім він знову засинає, до наступного інциденту.

Додому тоді я так і не повернулася. Туди прямувала, але не дійшла, бо побачила маму на вулиці, та ще й не одну, з незнайомим дядьком. Моя мама тоді ще не хворіла, виглядала молодою і досить привабливою, але в тому віці я цього не розуміла. Для мене мама, що розмолола з дядьком, просто була в дивину. Вони стояли в провулку, де більше нікого не було. Чоловік, одягнутий у дороге пальто, з білим шарфом зверху. Виглядав солідно, по моїм дитячим міркам: темне волосся, вуса. Мама стискала в руках сумку, її пальці навіть почервоніли, я запам'ятала це тому, що та заліпила незнайомому дядькові ляпаса, такого сильного, що він відсахнувся.