Розділ 18. Відпочинок

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Опустила руки, щоб через вебкамеру не було видно, з якою силою стискаю гребінець для волосся, він майже зламався. Не знаю, чому ламаю саме його, просто під руку попався і все. На обличчі застигла маска хорошої дівчинки, яка тільки злегка схибила: прийшла додому пізно, або не зробила уроки, але ніяк не тієї, що незрозуміло де вешталася більше як пів року.

– Раніше ти ніколи такого не робила, – голос батька звучить зі звинуваченням, та я не смію на нього навіть очі підняти.

Уже не пам'ятаю нашої останньої розмови, коли в останнє бачила його таким злим. Він має право на мене злитись, та всередині все наче горить від болю. По щоці стікає самотня сльоза, змахую її, поки ніхто не помітив.

– Особливо в такий момент, коли ти була найбільше нам всім потрібна, – в його голосі все більше докору, так що стає нестерпно.

– Я знаю, – шепчу ледь чутно.

– Ні, ти не знаєш! – від різкого крику я застигла, примруживши очі. – Твоя мама померла, а ти кудись зникла. Кинула всіх нас, просто тому … Чому, Дарина?! Чому?

– Тихо, тихо, коханий, – Емма встає в нашу розмову, подає батькові стакан з водою, приговорюючи, щоб він заспокоївся. Дає йому якісь ліки, які батько підбирає тремтячими руками. А колись я думала, що вони будуть радуватись смерті матері… Схоже, я їх зовсім не розуміла, особливо батька. Жінка ж виглядає задоволеною.

– Я просто… – починаю говорити, та натикаюсь на погляд батька.

– Що у вас там взагалі відбулось?! – перебиває він, відмахнувшись від моїх слів. – Ти пропала, Руслана теж, на дзвінки тиждень не відповідала, тітку твою до нервового зриву довела. На питання, де ти, мені відповідали всі, що втекла. Куди? Навіщо? Чому? Ти можеш відповісти хоч на одне моє питання?!

Він не знає про Лева Вікторовича і те, що Руслана мало не вмерла. А якщо розкажу про зв’язування, він не зрозуміє, чому я втекла. Що саме мене так налякало, що примусило втекти від тих, хто врятував мене. Може так і краще? Йому набагато легше збрехати, раз він нічого не знає. А правда… Та кому вона потрібна?!

– Мені просто захотілося пожити трошки для себе, – усміхаюся ширше, бути поганою легше, ніж бути хорошою.

Погляд батька не говорить нічого доброго. Ми з ним схожі, зовнішністю і характером, навіть дивитися не треба, щоб бачити, як він злий. Він зітхає, Емма розтирає йому спину, кидаючи на мене роздратовані погляди. Ми ніколи одне одного не любили, я скандалила з нею більше, чим з батьком, тому що не могла терпіти цієї несправедливості. Не можу позбутися від думки, щоб бажала, щоб вона померла, а не моя мама.

– В такий момент?! Серйозно?! – знаю цей його тон, батько говорив зі мною і братом так кожен раз, коли я, на його думку, робила щось дурне.

 Наприклад просила нові зимні чоботи, адже в старих появилась тільки одна дірка в підошві. Я не могла говорити з ним про свої захоплення і бажання, щоб не наткнутись на цей зверхній тон. Боже, та навіть про те, що я пішла учитись в училище, він дізнався тільки тому, що на співбесіду на вступ треба було йти з батьками, а мама зовсім не підходила для цієї ролі.

– А чому ні? – різко огризаюсь. – Тобі ж її смерть не завадила влаштувати собі нове життя?

Його лице червоніє, зі стакана, що він тримав, розплескалась вода. Та кричить на мене не він, а його «псина».

– Ти як з батьком говориш?! Ти хоч представляєш, що йому прийшлось пережити?! – від скрипучого голосу жінки болить голова. – Спочатку похорони, потім той страшний виродок…

– Хто? – перебиваю її, помітивши, як жінка з жахом здригається від цього питання.

– Ми писали заяву в міліцію, про твоє зникнення! – кричить вона натомість. – Ходили на допити, і навіть в морг їздили два рази, щоб впізнати «твоє» тіло! Ти хоч представляєш, що твій батько пережив за весь цей час? Чому ти така невдячна?!

Від її крику гудить в голові. Я надто втомилась від всього цього. Слів для виправдання немає. Батько втримує Емму від наступних криків, заставляючи її замовкнути.

– Мама тебе так любила, а ти навіть на її похорони не явилася, – від його слів щось рветься в серці. – Якою б вона не була, вона була твоєю мамою і її більше не вернути. Ти більше ніколи її не побачиш, ти це розумієш?

Мені не хотілось чути ці слова ніколи, ні від кого, особливо від власного батька. Ридання здавили горло, лиш киваю не в силі говорити та навіть підняти на нього погляд. Звичайно, я це знаю, та почути так жорстоку правду все ще боляче.

– Якби… – мій голос тремтить від сліз і безсильної злості, – якби ви не відправили її в лікарню, якби я не залишила її на тебе і цю жінку, якби Іван не перейшов…

– Ніколи не знаєш, коли твої вчинки можуть привести до подібного, тут немає нічиєї вини, – голос батька став м’якший, та брехня не голубила слух. – Її серце не витримало, ослаблений організм, стрес, ми нічого не могли з цим зробити.

– Вона не заслужила такого кінця, – шепчу, зламавши ні в чому не винний гребінець.

– Ніхто не заслужив, але маємо те що маємо, – на його обличчі не ворухнувся ні мускул, та погляд він все ж відвів.

Як так можна говорити про втрату людини, з якою прожив стільки років, виростив дітей? Так, вони наче ніколи не любили одне одного. Ніколи не цілувались і не обнімались, тільки кричали одне на одного та скандалили. В їх шлюбі не було щастя і спокою, як і в нашій сім’ї. Інколи я питала себе, вони разом тільки тому, що мама захворіла, чи через нас з братом? Навіщо всі ці страждання? Тому, що нам просто не було куди податися, а мама не могла подбати не те що про нас, а бодай про себе? Як би її доля склалася, якби вона наважилася піти? В неї ж був якийсь залицяльник, коли ми були зовсім малі. Маминого «друга» погано пам’ятаю, він приїжджав до нас, коли батько був у відрядженні. З пам’яті стерся його образ, тільки якесь гидке почуття, яке тяжко описати. Може, якби вона втекла з ним, не сталося нервового зриву, повернення її хвороби, і такого жорстокого кінця – в психіатричній лікарні, наодинці з власним божевіллям. Ми з братом явно зруйнували її життя.