Розділ 17. Зв’язок

Дарина Люта

вересень 2013 рік

– Жива, – видихаємо ми різко хором.

З мого плеча спала сумка, а Руслана випустила з рук пакет з їжею, коли я її обняла. Мені все ще не віриться, що вона справжня. Хоча вона навіть пахне, як зазвичай, куривом і солодкими духами.

– Легше, Дарино! – просить вона, прикриваючи однією рукою живіт.

Різко припинила наші обійми, відступила, та за руку її все ще тримаю. Ми розглядуємо одна одну, наче ми знову школярки та приїхали на Великдень до бабусі, щоб побачитись бодай один раз в рік.

– Боже, як ти схудла! – відзначає вона зі здивуванням, після паузи, поки в моїй голові не продихнути від всіх питань, які хочу їй задати.

Ми більше ніж пів року не бачились, а це що в неї на думці? А я й слова не можу вимовити, боюсь, що це всього лиш мій сон, а не реальність. Весь цей час, я й не сумнівалась, що маніяк убив Руслану. Не могла собі пробачити, що вона прийшла до мене на роботу, де її й побачив той виродок. Було весь час відчуття, що я винувата в її смерті, і те що вона стоїть тут, перед мною, принесло мені полегшення, від якого ледь ноги не підкосились.

– За те ти набрала, – через силу намагаюсь пожартувати, хоча на очах все ще сльози.

Вона посміхається криво, витирає рукавом сльози: мені та собі. Та вони  все одно підступають до горла, ми знову обнімаємось, не можучи повірити в реальність.

– Де вона? Бачили дівчину з короткою стрижкою і в темному одязі? – почула голос міліціонера поруч і різко забула про сльози.

Він поруч, та тому, що мене заступила сестра, не помітив мене, хоча нас відокремлюють від сили кілька кроків. Медсестра за стійкою розхвилювалася, задаючи йому купу питань, мене теж не помітила.

– Нам краще піти, – шепчу Руслані, ховаючись за нею.

– Дар, ти чого? – запитала сестра, помітивши мою реакцію на міліціонера.

– Якщо коротко, то так, – кивнула, та злегка присіла, щоб мене тяжче було помітити.

– Ти та ховаєшся від правоохоронців – це щось новеньке, – іронізує Руслана, все ж прикриваючи мене.

Її легка посмішка, заставила і мене посміхнутись. Та ще здивуватись, як не впізнала її раніше. Вона набрала вагу, в цьому стані це нормально. Перестала користуватись косметикою, та навіть бути блондинкою, вернувши свій природний колір – темно русий. Вона зняла свою куртку і вручила її мені, при цьому зупинивши свій погляд на моїй перев’язаній руці. Хоч до обличчя Руслани прикріпилась посмішка, вона подивилась на мене так, як міліціонери, коли я зупинила їх автівку. Та все ж нічого не сказала, помагаючи мені одягнутись, і мало не під руку виводячи на вулицю. Ледь встигла підібрати свою сумку і її пакет, так швидко вона тягнула мене на вихід.  На вулиці стало навіть легше дихати, а Руслана повела мене в парк біля лікарні. Ми сховались в брудній альтанці, в надії що мене не стануть там шукати.

– Ой, як я втомилася, – видала зі стогоном Руслана, нарешті відпустивши мене.

Вона відкинулась на спинку лавки, попутно риючись у своєму пакеті, щоб дістати пачку соку.

– С тобою все нормально? – схвильовано дивлюсь, як вона пихтить, хоча ми пройшли не дуже багато. – Може тобі краще вернутись?

– З нас двох ти більше зараз подібна на ту, кому потрібна допомога, – в знайомій манері бухтить сестра, після чого відпиває сік. Пропонує мені його, та в мене немає ні спраги, ні відчуття голоду. Лиш ефемерність від нашої зустрічі.

– Я думала Лев Вікторович убив тебе, – сказала раптово  навіть для себе.

Про те, що весь цей час звинувачувала себе в її смерті не говорю, на оборот на моєму обличчі щаслива посмішка крізь гіркі сльози. Вона хмуриться, хапає мене за плече та ледь трясе.

– Так ти тому втекла? Чи через смерть матері? – по своєму розуміє мої слова, зітхає тяжко, наче я просто її маленька дурна сестричка. – А ми то всі думали, чому ти втекла, хоча з тим покидьком розібралися…

Її наче розчарували власні думки з цього приводу, наче розгадка не коштувала того. Якщо я їй попробую пояснити справжню причину, вона її не зрозуміє. Я й сама перестала розуміти, надто сильно змінилась. Тож я мовчу, не знаючи, що й сказати на таке. Одна справа, вважати свою поведінку дурістю, інша – чути це від інших.

– Тож де ти була? – різко питає Руслана, заганяючи мене в пастку. – Хоча точніше: чому повернулася?

Таке враження, що вона не рада моєму поверненню. Ні, я не очікувала розкритих обіймів, криків радості, чи чогось іще. Але все ж таки мені здавалося, що ми були ближчими, ніж зараз. Мої губи ледь тремтять, коли відвожу погляд і відповідаю їй:

– Була там, де вже мене нема. А повернулась…

Замовкаю, заставляючи себе посміхнутись, поки нервово поправляю пов’язку на руці. Руслана хмуриться, її  погляд теж бігає по мені.

– Як не хочеш, так не говори, – надулась вона, тож вирішила змінити тему.

– Як ти поживаєш? Як здоров'я? – запитую замість відповіді, але судячи з чіпкого погляду сестри, у неї немає бажання вести світські бесіди.

– Як бачиш, злегка прихворіла. На збереженні лижу, Дем’янів старший  поклав. Нирка погано працює, ось тому обличчя напухло так, що не впізнати.