Розділ 16. Лікарня

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Волохата морда відштовхнула від себе, а потім різко піднявши голову, вовк виє. Звук набагато голосніший і страшніший, коли лунає зовсім поруч. Оступилася та упала на землю, здається, все волосся на тілі стало дибки. Навіть заплющую очі на мить, може помилилася? Від цієї думки стає ніяково, намагаюся відповзти якомога далі від вовка, але мене раптом підіймають із трави за руки.

– Дарина! – почула радісний крик хлопця, перш ніж він мене в обіймах стиснув, що аж голова запаморочилась. – Як я радий тебе бачити живою!

Кістки хрустять від його такої невгамовної радості, мене зараз розплющить! Намагаюся відбитися, але виходить погано.

– Де ти була? Що сталося? – він закинув мене питаннями, які дехто навіть не захотів задавати. – Ми вже котрий день Кая шукаємо, а ви тут...

– Я теж рада тебе знову побачити, але зараз не до розмов, потрібно допомогти Каю, – намагаюся від нього відбитися, і звернути його увагу на головне.

– Ти що з ним зробила? – ставить мене на місце не тільки питаннями, а й дією.

– На крокодила перетворила, судячи з забарвлення, – чую голос Діми та повертаюся в його бік.

Мені здається, чи він став ще худішим, ніж був раніше? Як його ноги взагалі тримають? В очах зникла іскра, але він усе одно тепло посміхається мені. На мить обіймає, але акуратно й не так міцно, як вузькоокий, а потім теж підходить до колишнього блондина й опускається перед ним на картки. Оглядає рани, обмінюється поглядами з Кирилом, наче щось запитує в нього. Їх німа розмова дратує, як і гаяння часу.

– У нього стріляли мисливськими кулями, – Кирило констатує факт і обертається на мене, – сподіваюся хоч не ти?

Серйозно, його тільки це зараз хвилює?! Помічники, дідькові! Прийшли й витріщаються замість того, щоб діяти!

– Ні... так, – плутано відповідаю, згадавши, що в нього я все-таки нещодавно стріляла.

Скуйовджую власне волосся від роздратування, поки Кирило свистить, дивлячись на мене.

– А ти це... не мисливиця часом? Тебе ж купу часу не було, може того…переметнулась? – цікавиться хитрий вузькоокий, киваючи на пістолет у моїй руці.

– Ага, мисливиця! – злегка істерично скрикую, бо вже конкретно дістали.

От яка їм зараз різниця? Його рятувати треба, а вони тут розвели балаган! Навіть і не думають ворушитися, щоб помогти йому!

Кидаю пістолет у сумку, потім нервово закидаю туди ж загублені раніше патрони. Хлопці спостерігають це мовчки, але якось дуже зацікавлено.

– Дімко, може ми її тоді того цього...

Крок назад замах і від удару в обличчя Кирила рятує тільки хороша реакція.

– Дар, ти чого? – видає цей дурень раптом здивовано.

– Чого?! Він помирає, мисливці на хвості, а ви тут ляси точите! – зриваюся на нього, поки вовк безтурботно підходить ближче і плескає по плечу, намагаючись заспокоїти.

Збиваю його лапищу з плеча, закидаючи сумку на плече. Ідіоти!

– Заспокойся, цей неповноцінний просто хотів тебе перевірити, – каже спокійно Дімка, піднімаючи Кая з землі.

Кидаюся до них, але мене відсуває вбік Кирило, який бере собі на спину несвідомого альфу.

– Що це в нього з волоссям сталося, стиль поміняв? – намагається пожартувати наш дотепник, за що отримує від мене долонею по плечу.

– Чорний до зеленого відтінку його шкіри дуже пасує, – погоджується Діма спокійно, поки я починаю думати, що в перевертнів таке загальне божевілля.

– Ви що вже зовсім того вже? Серйозніше ніяк не можна?! – майже волаю на них.

– Ти занадто сильно переживаєш, він же альфа, що з ним може трапиться? – безтурботно коментує мою поведінку вузькоокий.

– Та не вже?! – здається, переходжу на ультразвук і від убивства одного волохатого звіра відгородить тільки несвідоме тіло на його спині.

– Кириле, припиняй уже, бачиш, з нею все гаразд, – плескає його Діма по плечу, озираючись на всі боки.

– І справді, в істериці нікуди не тікає і не пропадає на пів року – дивовижно, – з неприхованою іронією каже вузькоокий і я з подивом розумію, що мені так витончено мстили.

– Я... ви...

Слів бракує висловити все, що я про них думаю, здається, ще трохи й просто вибухну.

– Іди, – Діма ляскає його по плечу.

Кирило перетворюється на вовка під Каєм і майже одразу забирає його кудись на верх. Роблю кілька кроків туди ж, а потім обертаюся на Діму, на своїх двох мені за ними не встигнути. Обертаюся на всі боки та розумію, що декого не вистачає.

– А де мій брат? – запитую злегка розгублено.

Діма якусь мить дивиться мені в очі, а потім відвертається в той бік, звідки ми прийшли. Чого він мовчить то? Починаю нервувати, мені це не подобається.

– Потім про це, мені потрібно позбавитись від мисливців, – відмахується від мене, а потім запитує все так само не обертаючись. – Скільки їх?

– Багато, сподіваюся, що хоча б не всі, – зізнаюся чесно, не приховуючи, наскільки мені незручно від однієї думки про це.