Розділ 15. Майже дома

М'язи нили від постійної напруги, все боліло, права рука особливо. Він рухався надто швидко, варто трохи розслабитися і все – кінець. Від кожного стрибка мене відриває від волохатої спини, і я мало не відлітаю. Це як тортури, мені так боляче, що піт намочив білу шерсть звіра. Потрібно попросити його зупинитися, зробити перерву. От тільки в мене таке відчуття, що, зробивши її, навіть не зможу на ноги встати, не те що знову на нього залізти. Не хочу бути тягарем, повторюю собі раз за разом, що потрібно ще трохи почекати. Ще трохи та ми будемо вдома і все буде добре. І якось так невчасно виникають питання в голові, про які я й забула думати в неволі. Біль втрати, який ховався всередині мене. Можливо, спогади винні в тому, що розслабила праву руку і сумка зіслизнула з плеча і полетіла.

– Кай, стій, стій! – кричу, повертаючись услід за нею.

Не можна її втратити, інакше все буде безглуздо. Вовк гальмує, але занадто різко, особливо з огляду на те, що я вже не тримаюся за його шию. Перелітаю його здорову голову і майже зустрічаюся обличчям із землею, як вовчі зуби хапають за футболку, злегка порвавши її. Він відпускає, і замість того, щоб нити від болю в м'язах, зриваюся і біжу в той бік, куди могла відлетіти сумка.

– Де вона, чорт забирай? – бурмочу собі під ніс.

Нишпорю по кущах, вдивляюся в усі чорні місця, сумка чорна і досить велика, але я все одно не помічаю її. Бігаю туди-сюди, але ніяк не можу знайти. Може це було далі, чи я вибрала не той напрямок?

– Що ти шукаєш? – чую запитання Кая десь за спиною.

– Сумку, вона злетіла з мене десь тут, – пояснюю з досадою стискаючи кулаки.

І так усе болить, а тут ще доводиться нишпорити по кожному кущу, шукаючи чортову сумку!

– Так ось вона, – чую спокійну відповідь альфи.

– Де? – розсіяно мотаю головою, оглядаючи все поруч.

– Та ось же, – чую знову й перевертень проходить зовсім поруч.

Сором'язливо відводжу очі, але тільки на мить, поки не нагадую собі, що в цьому немає нічого такого. Його спина в довгих шрамах, їх не було раніше, а може я просто не помічала? На грудях наче були, але не на спині, я впевнена, вдосталь на нього без майки надивилася раніше. Хочу запитати його про це, але він нагинається і підіймає з рівного місця мою сумку.

– Як ти взагалі її не помітила? – запитує здивовано, поки я вихоплюю її з його рук.

Сумка була на рівній поверхні, навіть не під кущем, її не помітити взагалі важко було. Але це тільки з нормальним зором, а не коли в тебе тільки одне око бачить. Я просто її не бачила, таке враження, що в мене прибрали можливість бачити повну картину, залишивши тільки її частину. Знизую плечима, не хочу говорити йому про свої недоліки.

– Відпочиньмо, я втомилася, – зізнаюся, витираючи піт з чола.

– Тут не далеко струмок, підемо туди, – погоджується і йде на шкоду першим.

Це точно Кай? Здається, я не перестану ставити собі це питання ніколи, або поки не дізнаюся чому він так сильно змінився. Відчуття що це все якась його гра, пропало, але на душі залишився якийсь неприємний залишок. Від сумних думок відвертає увагу тільки його голе тіло, від якого некомфортно тільки мені. Спогади услужливо нагадують про той вечір, який я хотіла так сильно забути. Зітхаю, ось уміє ж мене в найбільш не відповідні моменти, занести не туди.

– Дар, – чую буркітливий звук, що не говорить мені нічого хорошого, і мрію стати черницею.

Мені що, Рада не вистачило до кінця життя? На спині виступив холодний піт, хочу забути про це якнайшвидше, немов не було нічого. Хочеться помитися, почуваюся шалено брудною. Добре хоч наш альфа не базікає з цього приводу нічого, а то було б ще гірше.

А що як нічого не говорить, не тому, що навчився чемності, атому, що все одно? Ця думка змушує різко зупиниться і переосмислити поведінку колишнього блондина. Він жодного разу на мене не накричав і не обзивався, дорікнув, чи знущався. Я не бачила жодного його спалаху ревнощів, навіть коли прийшла пахнучи Радом. Та ще він живий залишився, хоча Тася говорила, що ті, хто пов'язаний зв'язуванням, помирають без своєї половинки. Він більше не пов'язаний зі мною? Мені не сподобалася ця думка, дуже не сподобалася. Як і те, що я й гадки не маю, чим він займався весь цей час? Та й що взагалі відбувалося за той час, поки мене не було?

– Ти йдеш? – кричить він попереду і тільки після цього оговтуюсь.

Ну і що не пов'язаний зі мною? За те не поводиться як дурень, з ним навіть розмовляти тепер можна, а не постійно з'ясовувати стосунки, як раніше. От тільки щось паршиве в серці тривожить мене. Може це відчуття, що за цей час відбулося занадто багато змін, яких я б хотіла уникнути.

Це радше не струмок, а невеличка річка, що стікає з гір у низину. Берег не рівний і вкритий галькою та зламаними гілками. Кай зупиняється злегка осторонь, поки я, наплювавши на гидливість, набираю в долоні воду і п'ю, поки спрага не зникає. Потім умиваю обличчя і шию, якось запізно розумію, що на шиї залишилися сліди, які тепер не помітить хіба що сліпий. Ось знову відчуваю якусь провину, хоча не повинна. 

Злюсь на себе, я нікому нічого не винна! Обертаюся, коли чую сплеск води десь поруч, точніше лякливо шарахаюся від нього вбік, не зрозумівши, в чому справа. Зустрічаюся поглядом із блакитними очима і відчуваю, як сором забарвлює щоки в червоний. Поводжуся, як наляканий дикун, можливо тому, що зовсім відвикла від його присутності поруч, якщо до цього взагалі можна звикнути? Удаю, що кашляю, закриваючи шию однією рукою, спостерігаю, як нагнувшись, він промиває руку. Хмуриться, найімовірніше від болю, рана не загоїлася, краї почервоніли й запалилися. Поки ми їхали лісом, я навіть не думала про його поранення. Думала тільки про те, як мені важко, а не про те, як йому важко мене тягнути з плечем, яке все ще не загоїлося, і свіжою раною від кулі з гидотою в руці.