Розділ 14. Втеча

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Ранок здавався нескінченним, поки на пательні смажились млинці. Олія бризкала в різні боки, коли влила на пательню залишки тіста. Пальці злегка обпекла, поправляючи уже готову стопку млинців. Поки смажиться останній, швидко загортаю ще кілька, використовуючи різну начинку. Чого тут тільки немає, і сир із корицею, ковбаса з твердим сиром, ароматне малинове варення. Весь холодильник старої перевела на цю останню трапезу.

Як завжди не находжу собі місця, коли хвилююся, тому мимоволі починаю прибирати, чи готувати. Так було, коли брат потрапив у лікарню з апендицитом, а мама навіть не захотіла до нього їхати. Дивно звучить, адже вона завжди любила його більше, але її хвороба робила з неї зовсім безправну істоту. Думки про матір віддають біллю в серці, тому згадую про ще один інцидент, коли нервуючи я перемила всю квартиру. Здається це все було в іншому житті, але той випадок лишився ще одною раною на серці. Навчив, що навіть той, хто плів, що зв’язаний зі мною долею, може зрадити в момент, коли я була найбільш беззахисна і відкрита до нього. І людині, що скоїла зі мною таке, я збираюся довіритися і цього разу? Та я, здається, з глузду з'їхала. На гіркому досвіді навчилася: не можна довіряти людям, вони брешуть, всі брешуть. І я сама нічим не краща: брешу, обманюю... але не зраджую. Може тому так рвуся йому допомогти? Нехай між нами було багато чого, це не змінює факту, що він врятував мені життя. Усі перевертні врятували мене від Льва Вікторовича, усім їм я винна. Тому частково несу за них відповідальність, за них всіх, і особливо за Кая. Адже добре розумію, чим наша втеча може закінчиться для мене, і для нього. Не факт, що плата буде однаковою. Це не гра, це життя... і це лякає.

– Дарина? – чую за спиною голос циганки. — Ти так рано піднялася, та ще й готуєш?

Вона обійшла мене збоку, поки я завершую жарити останній млинець, та загортаю в нього начинку. Солодкі млинці просиплю цукровою пудрою, з ковбасою прикрашаю петрушкою.

– Щось сталося? – усміхається бабця, поки накриваю на стіл.

– Нічого, просто захотілося млинців, – удаю, що все нормально, а потім пропоную чаю, вмикаючи електричний чайник.

– Обережніше з електроприладами, Артур примудрився всього за два дні спалити мені тостер і ще один чайник. Цей старий, більше в мене немає, тож будь обачною, будь ласка. Щось не так з проводкою в цьому домі, скоро приїде електрик і подивиться її.

Придавлю усмішку, про те, для чого він це зробив, я прекрасно знаю – щоб спалити проводку і вибити пробки в електрощиті. Тільки так можна вирубати камери, поки хтось не поміняє пробки в щиті на вулиці. Саме це для мене і зробив Артур ті два рази, втретє не зробить, все доведеться робити самій.

– Я сама обережність, – відповідаю з усмішкою заварюючи собі та їй по чашці міцного чаю.

Діставши посуд і розставила його для сніданку. Наклала собі й циганці по млинцю з різним смаком. Присіла навпроти та повільно попиваю чай.

– Як вам спалося? – питаю, спостерігаючи як бабця колупає ножем і виделкою мої млинці.

Що, відьма, боїшся, що отрую? Бійся, бійся, це так приємно. Сама відьма боїться мене! Вона говорить у відповідь щось нерозбірливе, потім питає у мене про те саме. Лиш киваю, я взагалі не змогла заснути цієї ночі. Розрізаю млинець із сиром і із задоволенням засовую собі в рот половину. Смачно то як, усміхаюся, запиваючи млинець чаєм.

Розмовляти нам нема про що, найімовірніше через настороженість бабці. Спокійно кладу ногу на ногу і махаю верхньою. Тихо, я звикла до цієї тиші. Пискнув замок на вхідних дверях, Рад завітав. Щоранку сюди заявляється, щоб поговорити з Головою, після сніданку, в її кабінеті. Кілька разів я намагалася підслухати, але бабця наче бачить крізь стіни. Роздягнувся в чорну футболку, шкіряну куртку, джинси та шиповані кросівки. Кепку не одягнув, ховаю своє невдоволення за ковтком чаю.

– Доброго ранку, – вітає з усмішкою бабуся гостя.

Два змовники, два упирі, один одного варті! Нічого не кажу, злегка посміхаюся, піднялась, для того, щоб поставити ще один комплект столового наряддя для нього. Сказати, що всі здивувалися такій моїй дії – нічого не сказати. На обличчі чорноокого застиг такий вираз, що не втрималася від посмішки, яку сховала, опустивши лице, так щоб волосся закрило його. Швидко наклала йому по два млинці, а потім, не сказавши й слова, сіла на своє місце. Взяла собі ще один із сиром, із задоволенням з'їла його тримаючи в руках. Бабка і хлопець обмінялися поглядами, як же приємно, що вони мене побоюються! Мовчки їм млинці, циганка до кінця сніданку проковтнула один. Рад жодного не з'їв, тільки чаю попив. Прибрала за ними посуд, навіть вимила його – позбулася доказів. Узяла ще тарілку, наклала на неї млинці й під пильним поглядом понесла мисливцям, які вартували двері в підвал.

– Пригощайтеся, – кажу з посмішкою простягаючи тарілку двом здивованим чоловікам.

Один із них, той, що більше, руку до тарілки потягнув, але тут же прибрав її, коли кашлянув Рад.

– Ну, я тут залишу, якщо все ж захочете, – ставлю тарілку на комод.

Візьмуть вони її, чи ні – не має значення. Повертаюся на кухню, під їхніми поглядами. Зупиняюся біля крісла Рада і кладу руки на спинку стільця, на якому він сидить.

– Ну що, підемо? – запитую в нього з усмішкою.

Ох, як округлилися його чорні очі. Як дивно звучить моя фраза у світлі наших зіпсованих за останні дні стосунків. Не в сенсі що вони були, ні, звісно, їх не було. Просто я відчуваю, він на межі, що відокремлює його від мого вбивства, або не зовсім вбивства.