Розділ 13. Напередодні

Дарина Люта

вересень 2013 рік

У горлі застрягли сльози, від почуттів розривається серце в грудях. Не можна бути настільки егоїстичною, не можна розслаблятися і забувати де ми. Не можна, але на кілька секунд дозволяю собі бути знову слабкою. Обіймаю його у відповідь, притискаюся обличчям до грудей і кілька разів судомно зітхаю.

Чорт, не вірю, що він тут. Так часто думала, що він уже мертвий і я в цьому винна, що не можу повірити досі. Може й справді немає ніякого зв'язування? Може в тому маренні й справді був божок їхній? Яку маячню я думаю, замість того що б запитати, як він, чи сильно поранений, чому взагалі тут з'явився і що нам робити далі. Сльози градом течуть по щоках, поки одна його рука гладить по спині, а друга по голові. Це я його маю заспокоювати! Це він поранений і йому погано, але все в точності навпаки. Роблю над собою зусилля, нагадую, що часу обмаль і перестаю плакати.

Хочу відсунутися, щоб спробувати роздивитися в темряві, побив його Рад чи ні, але він не дає, все одно обійме за плечі. Гаряче дихання обпалює обличчя, викликає мурашки по всій спині. Він нахиляється і таким знайомим рухом притуляється чолом до мого чола. Чорт, здається, я сумувала за цим дотиком. Його рука торкається щоки, ніжно стирає доріжки сліз з-під очей. Може я сумувала не тільки за цим дотиком, його запахом, а за ним самим? Серце шалено калатає в грудях, не можу зв'язати й пари слів.

Чорт! Кай! Ну, давай, скажи мені що-небудь образливе, розбуди мене! Здається, я так п'яна від твоїх дотиків. Не хочу вірити, що сумувала, не хочу почуватися жалюгідною знову.

Заплющую очі, і повільно підняла руки до його обличчя. Пальці тремтять, мені страшно торкнутися, але я роблю це. Відчуваю вологу і майже не сумніваюся, що це кров, він прибирає мою руку, стискає її своєю. Чому тут так темно? Я абсолютно нічого не бачу, від цього відчуваю себе такою безпорадною.

– Ти як? – нарешті шепочу.

Руками проходжуся по його руках, крапельниця все ще на місці, намагаюся висмикнути її, але він не дає.

– Ця погань небезпечна, потрібно її витягнути, – намагалася пояснити йому, але він не дав, до грудей замість цього притиснув.

– Я перерізав крапельницю,– його голос такий слабкий і хрипкий, що в мене знову починають текти сльози, коли знову завіряє мене в брехні. - Усе нормально, не переживай.

Це все через мене, він прийшов на їхню територію через мій запах. Я в нього стріляла, без мене Рад би його ніколи не спіймав. Жалість і провина захльостують мене з головою, уже не пам'ятаю, що злилася на нього, ненавиділа й бажала смерті.

– Пробач, – шепочу, обіймаючи його за шию.

Я маю йому пояснити чому вистрілила, та взагалі багато чого сказати, але я не кажу. Він як моя слабкість, робить мене такою жалюгідною і безпорадною, але не скажу, що мені це не подобається.

Чорт, я сильно розслабилася, не можна так!

Відпускаю його, злегка відсуваюся, як і раніше, нічого не бачачи, на дотик знаходжу його ранене плече. Пов'язки на місці, накриваю їх рукою.

– Мені прикро, що це сталось з тобою через мене, – зізнаюся йому, намагаючись побачити його в темряві, та дарма. – Менш за все я б хотіла, щоб хтось через мене помирав.

Чую, як він важко зітхає, а потім кладе руку на мою голову.

– Усе буде добре, чуєш? Як тебе взагалі до мисливців занесло? Я... ми шукали тебе стільки часу, – від того, як ніжно звучить його голос, по тілу йдуть мурашки.

Це взагалі мій Кай? Не може бути, щоб він був таким. Може я просто сильно вдарилася головою об бетонну підлогу? Він ніколи не був таким зі мною, якщо взагалі з кимось був. Хіба що тоді, коли просив вибачення та одразу ж кидав мене. Може він просто чекає моменту, щоб вдарити сильніше, як тоді на кухні? Різко хапаю ротом повітря, серце стискається від болю, наче все в мені кричить, що я не витримаю цього знову.

– Тихо, не плач, – розуміє мою реакцію по-своєму, намагається стерти сльози, але я різко віддаляюся. Навіть роблю крок назад, упираюся в щось спиною, здається, це решітка.

Правильно, це його клітка, стелі тут низькі, тож заварена шахта ліфта для білизни десь над головою. Де камера? Здається була справа, лампочка не світиться, світла все ще не має в цілому будинку. Все так тут знайомо, що навіть в темноті пригадую де що стоїть, в який куток я забивалася кожен раз, коли мисливці облишали мене саму.

– Дар? – чую схвильований голос Кай, і знову відчуваю, що це все не реально.

Він ніколи не називав мене на ім'я з такою інтонацією. Або він геніально грає, або я все-таки лежу десь без свідомості. Кай не міг так змінитися, просто не міг! Може на нього так поранення вплинуло? Або ця жовта погань? Галюцинації, це точно галюцинації! Не знаю в кого, у нього чи в мене, але в будь-якому разі час підтискає.

– Я прийшла сказати, що витягну тебе. Поки що не все готово, але я щось придумаю. Тут просто багато охорони, камер, паркани під напругою і собаки! – випалила на одному диханні, наче й справді щось придумала, так що вирішила все ж дати йому хоч якусь надію. – День, чи два і ти зможеш піти звідси, обіцяю!

– Тільки я? – чую його голос, але не можу зрозуміти, що це за емоція в ньому.

– Моя нога, я не знаю, як зняти, – чомусь виправдовуюся перед ним.