Розділ 12. Екстрений план

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Рання осінь, спека, шкіру пече від засмаги. Майже весь день проводжу на вулиці, два громили біля дверей до підвалу ніби натякають, що бувати в будинку довго мені не можна. Та ще циганка, від її постійних поглядів уже шкіра свербить. Майже весь свій час проводжу в кімнаті – сплю. З такими темпами снодійне все за призначенням використаю, а не для диверсії.

– Ти що хочеш сказати, що це нормально? Він уже третій день непритомний! – мало не кричу на свою няньку.

– Замовкни, – шикає на мене Артур і бере під руку відводячи якомога далі в парк.

– Чому я взагалі маю вірити твоїм словам, що його там не катують або взагалі вбили? – нервово висмикую себе з його хватки.

– Ти взагалі, чи що, на голову пришиблена?! – обурюється, і знову намагається потягти мене якомога далі від людей.

– А що? Чим доведеш? Мене ж туди не пускають! – знову не слухаюся, не даю себе потягти.

– Слухай, живий він, припини вже нервувати та пити ті таблетки. Вони зводять тебе з розуму! Учора ти навіть Рада послала, коли він за тобою прийшов! Зовсім з розуму зійшла! – від його криків болить голова

– Звідки ти знаєш про пігулки? – дивлюся на нього зле.

– Андрій учора зізнався, коли ти проспала більшу частину дня, – він наче винувато оглядається по сторонах, щоб не дивитись мені в очі. — Ти явно з дозуванням переборщила. Закінчуй, добре?

– Це ти закінчуй мені брехати, я хочу знати, що з ним! Вони накачують його препаратом, так що він навіть не прокидається! – хапаю його за футболку і мало не порвала її, так сильно затрясла.

– Тебе ніхто до нього не пустить, охорона там стоїть не просто так! – говорить наче  голос мого розуму. – Та й камери, тобі що вже начхати на те, що вони можуть дізнатися, хто цей блондин насправді?

Розумом я, звісно, розумію, що він має рацію, що потрібно його слухати, але серце то не на місці, не знаю чому. Може, справді пігулки? Турбуюся за цього альфа-козла, а не варто було б. Злегка заспокоюю його і переходжу з режиму «розлючена фурія» в режим «напівдохла ворона».

– Я знаю, прекрасно це знаю. Але...

– Що «але»? – хмуриться.

– Час підтискає, а я не можу нічого придумати, – сідаю на траву, позволяючи розказати про свій відчай. –  Не знаю, що робити, не знаю, чи він взагалі живий.

Артур зітхає, сідає поруч, а я кладу голову на його плече. Він смикає ним, але після третього разу перестає смикатися – ось що значить дресування. Складає руки на грудях і знову зітхає.

– Мені що його сфотографувати? – здається він зрештою.

– Так! – пожвавлююся.

– Таблетки не пий, – бурмоче невдоволено.

– Добре, але якщо ти зробиш сьогодні? – наполягаю, смикаючи його за руку.

– Гаразд, – нарешті погоджується, – але що ти там казала про те, що не знаєш, що придумати?

– А як ти думаєш? – дозволяю собі іронію, дивлячись на нього понуро.

Настає пауза, під час якої мене намагаються просвердлити поглядом.

– Я не буду допомагати вам бігти! – гарчить крізь зуби зло.

Роблю такий промовистий погляд, мовляв, у нього вже немає іншого вибору, нас уже пов'язує спільна таємниця.

– Те, що я приховав особистість твого блондина, не означає, що... – починає давати задню, та де в нього це вийде.

– Те й означає, Артуре! – наполягаю на своєму.

– Ні, не означає! Ти навіть не уявляєш, про що просиш мене! – зі злості він навіть на ноги піднявся і нервово кружляє навкруг мене.

– Поки що я ні про що таке тебе не просила. Просто доведи мені, що з ним усе гаразд, цього мені вистачить.

Видно поки що для цієї розмови зарано, нічого, почекаємо до завтра. Цікаво, як скоро Андрій закінчить свій експеримент? Скільки в мене залишилося і чи знає насправді про нього Артур? Якби й знав, точно б нічого не розповів.

– Не розумію тебе взагалі: навіщо рятувати життя цього мудака? Я пам'ятаю, як він поводився з тобою, – нагадує про давні рани, як це мило.

– Він і справді мудак, – злегка посміхаюся, уявивши, як би він сказився, почувши все це. – Але мудак, якого я знаю.

Лягла на траву і дивилась в укрите хмарами небо. Красиво, чому люди так рідко дивляться туди?

– Нас пов'язує наше минуле, немов тебе і Тасю, – шепчу, вглядаючись в безкрайнє небо. – Про це неможливо забути, а тим паче просто дивитися, як його вб'ють.

Артур не відповідає, він узагалі не любить, коли я згадую про вовчицю. Вона його слабке місце, як і моє. Точніше, як і була для мене. Схоже, переносити зраду я ще не навчилася, особливо не таку очевидну. Як і раніше, час від часу її для себе виправдовую, хоча був час, коли проклинала.

– Ти б зміг дивитися, як її мучать? Як катують струмом, як раніше? – не приховую своєї іронії та легкої нотки презирства. – Пригадую, ти ніколи не залишався на це захопливе шоу.

– Не говори про неї, – різко зупиняє мене.