Розділ 11. Фото

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Тут тісно, для моїх думок, для мене. Перестаю розуміти, що тут відбувається, мені хочеться поставити запитання, але не кому. Я спалилася? Вони зрозуміли хто він? Моя остання фраза все занапастила, чи її ніхто й не помітив? Хоча хіба це важливо зараз? Що вона сказала мені зробити? Одяг взяти? Де? Тут, чи що? Якщо мислити логічно, в її домі немає чоловічого одягу. В Артура не той розмір, але от у Рада відповідний. Вийшла з підвалу й озирнулася, тепер тут порожньо і так тихо, що лячно, піднялася на другий поверх. Може всі вже пішли? Спальню знайшла з другої спроби, перша була явно гостьовою, всі шафи порожні.

Чорні фіранки, чорна шовкова постільна білизна, дубові меблі, двоспальне ліжко – усе в його стилі, холодному і трохи вульгарному. Відкрила шафу і злегка здивувалася, що в нього крім чорного кольору ще й сірий є в гардеробі. Вибрала на свій смак те, що підійде Каю, взяла штанів і футболок із запасом, з Рада не убуде. Потім до мене дійшло, що білизну, шкарпетки зі взуття теж потрібні. Тож почала нишпорити в інших ящиках. Найбільше мені не сподобалось в чужій білизні ритися, в нього все так акуратно і педантично складено, наче хто це все складував за нього.

Гаразд, одяг зібрала в акуратну стопку, на верх поклала кросівки. З взуттям трохи помучилася, звідки мені знати, який в альфи розмір ноги? Узяла більш-менш не ношену пару сірого кольору. Усі сліди свого прибивання в спальні прибрала, шафки засунула, шафу зачинила, вже збиралася йти, як натрапила на фотографію в білій рамці. Каюсь на свою неуважність, зовсім не звернула на неї увагу раніше. На фотографії було троє людей: Голова, дівчина з русявим волоссям, злегка схожа на неї, і хлопчик, дуже схожий на Рада, найімовірніше, він у дитинстві. Голова на фото злегка молодша, а мені здавалося, що як відьма, вона завжди виглядала і виглядатиме однаково, як та шарлатанка з села. Від чогось дівчина, що стоїть поруч з нею, уже здається донькою. Чомусь упевнена, що не бачила її в містечку. Знімок старий, Раду десь років сім, зовсім ще дитина. Більше рамок і знімків немає, може вона його мати, ця жінка поруч із ними? Це логічно, має ж бути причина, через яку він домігся всієї цієї влади в цьому містечку, а так якщо він онук Голови, все зрозуміло. Ставлю рамку на місце, навіть пил з неї витираю, мисливцю треба частіше прибиратися на поличках. Вийшла зі спальні, прикрила за собою двері, зробила кілька кроків до сходів і застигла, почувши голоси з кабінету.

– Ти не маєш на це права, і ти про це знаєш, – чую голос бабці за одними з дверей.

– Помиляєшся, – різко висловлюється Рад, так що аж здригаюся.

Коли він так кричить, починаю побоюватись за стару. Повільно проходжу повз кабінет, та зупиняюся біля стіночки, вирішуючи, чи варто піти зараз, щоб поспішити до Кая, чи залишитися підслуховувати? Та про себе знаю, тяжко мені не лізти туди, куди не треба.

– Я дала тобі свободу дій, але й забрати її можу, – вкрадливий шепіт бабці походив на зміїну мову і чомусь налякав куди більше чим крики чоловіка. – Не забувай хто тут головний!

Дивна поведінка для родичів, але в моїй родині й гірше бувало, тож не буду з цим сперечатися. Десь унизу грюкнули двері, злякано смикнулася і не почула частину відповіді Рада, тільки кінець фрази: «... знаю твою слабкість».

– Я не боюся втратити все, а ти боїшся, хлопчику мій, – упевнено відповідає бабця, зовсім не злякано.

– Ти помиляєшся, – завіряє він, як зазвичай холодно.

Щось гримнуло, я втиснулася в стіну, дивлячись то на сходи, то на двері. Якщо мене помітять, будуть проблеми, потрібно піти якнайшвидше. Та я все одно стою, налякана і… зацікавлена?

– Я бачила, чого ти всім цим домагався, – осудження і насмішка старої ніяк не складуються в голові з її образом в моїй голові. – Щоб вовчиця вбила вовка?! Чи не безглуздо? На тебе не схоже страждати такою дурнею. То навіщо ти все це затіяв?

Завмерла, здається все-таки варто залишитися.

– Це тільки моя справа, – чую спокійну відповідь, але помічаю сталеві нотки в голосі чоловіка.

– Вовки не ті, кому можна довіряти, ми з тобою добре про це знаємо, чи не так? – зітхає циганка.

– Я знаю, що роблю і з ким, і тим паче не потребую ваших порад, – так само різко каже хлопець.

– Це не порада, Раде. Я бачу багато чого, те що рухає людьми, і твоя мотивація мені подобається, – в голосі старої наче осудження, вона сказала ще щось, але так тихо, що я не змогла це розчути.

Знову наступила тиша, настільки довга, що мені здавалось, що там уже щось сталося. Трохи позадкувала від дверей, сумніваючись, що в такій тиші не помітять мою метушню. Притиснула речі до грудей, праву руку звело, я все ще не можу її так довго використовувати.

– Ти дивись, а то наступним в клітці можеш опинитися ти, – каже бабка дуже серйозно.

– Я уже там, – відповідає він, і вперше я чую в його голосі стільки приреченості.

Дурня якась, він тут головний, все це відбувається через нього! 

– Щось тут не в'яжеться, – ледве чую голос чоловіка, вони обмінялися якимись фразами до цього, та я не розчула.

– А ти подумай, що б було, якби... – відповіла бабця так тихо, що мені прийшлось підійти до дверей ближче.

– Зрозумів, виправлю, – перериває її різко Рад, і я зовсім перестала розуміти про що вони говорять..