Розділ 10. Підвал

Дарина Люта

вересень 2013 рік

Машина зупинилася біля лікарні, я так давно в ній не була, що й забула це жахливе місце. Хотілось побігти всередину першою, покликати лікаря на допомогу, але я сиділа на місці, рахуючи про себе кожен удар свого переляканого серця. Вийшла з машини, тільки коли Артур відкрив для мене двері. Рад покинув її куди раніше, радісний кинувся командувати мисливцями. Здається, він почав довіряти мені, але це вже не важливо. Мій план був дурний, змінити думку мисливців про перевертнів зсередини, дізнатися те, що вони приховують. Адже є ж причина, з якої мисливці просто не нападуть першими на перевертнів, щоб розв'язати війну, і це явно не якийсь договір. Усе це вже не має сенсу, зараз потрібно думати про те, як врятувати егоїстичного йолопа, який незрозуміло від чого прийшов за мною до мисливців. Виходжу повільно, не можу поводитися так, ніби нічого не сталося. Непомітно стискаю руку Артура на довгу мить – так кажу йому дякую за допомогу, що б тільки він зрозумів. В обличчя йому не дивлюся, взагалі нікому не дивлюся. Андрій про щось голосно сперечається з іншими мисливцями, зокрема з Радом.

Вони загорнули Кая в брезент із намету і кинули його немов якогось дохлого пса на каталку. Кілька мисливців стоять поруч  з нею, зі зброєю напоготові. І це вони люди? Сперечаються про те, що будуть робити з ним далі, замість того що б рятувати. Стискаю кулаки, силою змушую себе відвести погляд, це занадто підозріло. Потрібно щось зробити, щоб вони зайнялися справою, відвернути їх увагу, на думку спадає тільки одне. Пробираюся крізь натовп до Рада, смикаю його за руку, змушую припинити розмову і подивитися на мене.

– Можна я піду додому? – запитую, дивлячись у здивовані чорні очі.

Я ніколи не питала в нього дозволу ні на що, це ще одне приниження для мене. Але так краще, ніж нічого не робити.

– Давайте я спочатку подивлюся, що з ним, в операційну, – Андрій користується моментом і підганяє мисливців тягнути каталку з перевертнем у лікарню.

– Іди, – дає свій дозвіл Рад і відвертається вбік, – Артур, проводить.

Одразу ж відпускаю його руку, саму нудить, від того, що у нього приходиться щось просити. До будинку Голови йду за інерцією, Артур наздоганяє не одразу. Наздогнавши зменшує швидкість кроку, мене ледве тримають ноги.

– Дякую, – кажу нарешті в голос, що давно мала сказати.

– Поки що нема за що, – відказує мені холодно, нехтуючи всякою надією. – Мені здається, ми просто відстрочили неминуче. Твій альфа прокинеться і Рад уб'є вас обох. Його, щоб розв'язати війну, тебе, щоб помститися за брехню.

– Не розумію, чому ви не можете просто почати її? Навіщо вбивати Кая? Що це змінить? – витираю піт із чола.

– Договір, який було укладено між Головою та альфою зграї з Білого Ікла, не дає Раду діяти, – Артур з сумнівом оглянувся по сторонах. – Чи бодай він весь час так каже.

– Що вам якийсь папірець, цей договір не можна порвати чи що? – хмурю брови, не розуміючи суті. Раніше на такі теми він не любив говорити.

– Немає ніякого папірця, він усний, – хлопець все ще оглядається,  наче очікуючи засідки, давно не бачила його таким нервовим. – У ньому магія.

Як серйозно сказав, що мурашки по спині пройшлися. Та звучить це так по дурному.

– У перевертнів, що всі закони усні та вони все одно в них вірять?! – роздратовано бурчу, згадуючи їх спробу мене поділити, як кістку.

– Що? – здивувався хлопець, зацікавившись моїми словами.

– Неважливо, – відмахуюсь від своїх слів.

– Голова – відьма, хіба ти не зрозуміла? – пояснює Артур, ховаючи свій інтерес. – Вона уклала цей договір з альфою з Білого Ікла понад дуже багато років тому. Рад не може його розірвати, тому йому доводиться діяти в обхід нього.

– Перевертні, магія, відьми... куди я потрапила? – мотаю головою, якесь усе це не справжнє.

– Я цього не говорив, якщо що, – попереджає Артур мене.

– Ясна річ, сам дивись не проговорися, – погоджуюсь спочатку, а потім згадую про те, як він мене підставив. – Навіщо ти взагалі Раду про зв'язування розповів?

– Про що?

– Про те, що зламало все життя мені та твоїй Тасі, – дратуюсь, від його розсіяності.

– Вона не моя, – чує з моїх слів, тільки те, що хоче.

– Тепер сподіваюся точно, – фиркаю у відповідь.

– І що це означає? – здається дехто злегка близько до серця приймає мої слова.

– А що ти думав? Дівчина тобі в коханні зізналася, ти їй боляче зробив, такі жахливі слова сказав. Думаєш вона просто візьме й пробачить тобі? Це ж чистої води приниження власної гідності, щоб вона при цьому не відчувала до тебе.

Подумки, вертаюсь у власне минуле, відчуваючи гіркий присмак на язику. Мені не можна думати про це зараз.

– Кажеш, наче я тобі це сказав і тебе образив, – хмуриться Артур, озираючись, щоб перевірити, чи не стежать за нами.

– Не ти –  інший, – погоджуюсь з гіркою посмішкою. – Тож прекрасно розумію, що вона відчуває, і сподіваюся, що про тебе забула.

Він мовчить, ніяк не відповідає на цю фразу, дивиться кудись у порожнечу.