Розділ 9. Пікнік

Дарина Люта

вересень 2013 рік

До добра швидко привикаєш. Але скільки треба часу, щоб привикнути до зла? Зростись з ним настільки, щоб виправдовувати вчинки, стати його частиною. Чи навіть полюбити? Мені здається, що ціла вічність.

Так спекотно, попри те, що уже осінь і тільки но зійшло сонце. Дивилась на нього, прикривши очі рукою. Воно єдине, що дарує мені тепло в цьому місці. Ніяк не звикну до цієї не слухняної руки, навіть через стільки часу пальці не всі можу згинати. Опустила її, тільки коли почула рев мотора машини, що під'їхала до будинку. Машинально надаю обличчю серйозного вигляду і випрямляю спину. Руку ховаю в кишеню куртки, нічого показувати вразливі місця перед ворогами. Покусую губи, тому що прийдеться удавано посміхатись, граючи в їх гру.

З машини вийшло троє, але привітався зі мною тільки Артур. Посміхнувся, як і я йому – натягнуто, через силу. Ми обоє не хотіли тут бути, але не в праві з цим щось зробити.

«Вітаю, мій маленький ворог!» – застрягла в голові фраза, що змушує стиснути зуби до болю.

Не поспішаю підходити до нього ближче, наче все ще надіючись, що ми нікуди не поїдемо. Та навряд чи Рад передумав, пославши до мене свого пішака. Історія повторюється, мені приходиться наступити собі на горло і пристосовуватись, як завжди.

– Дарино, пиріжки візьми, – чую голос Голови. За спиною скрипнули двері, тож повертаюся до старої циганки з посмішкою, самою натуральною, на яку спроможна. Ми все ще граємо в бабцю та онуку, хоча мене нудить від цієї гри.

«Середній ворог завітав». – звучить у голові власний отруйний голосок.

Бабця в довгій квітчастій спідниці та легкому светрі, подає мені пакунок із ще теплими пиріжками. Забираю його, а то все одно не відстане, і спихаю Артуру, який підійшов. Бабця вдає, що не розуміє, що тут насправді відбувається – це її головна тактика по життю. Вона закриває очі на все, і совість її зовсім через це не гризе. Коли я попробувала розкрити її очі на той жах, що творять її «хлопчаки» - так вона називає Рада і його пішаків, то зрозуміла, що вона не просто байдужий спостерігач. Головна саме та, з чиєї мовчазної згоди все це і відбувається.

– Ви ж на пікнік в ліс зібрались? – посміхаючись, запитала вона в Артура, так що пиріжком ледь не подавився і закашлявся, бідолашний.

Жаднюга! Я ж йому пиріжки дала потримати, а не їсти! Ось же ці хлопці ненажерливі! Його, що вдома не годують? Хоча, якщо враховувати, що він весь час зі мною проводить – їсти йому ніколи.

– Ага, по гриби радіоактивні, ростуть вони там на кожному кроці! – підігрую радість від подорожі з великим сарказмом.

Ні, якщо й грати у звичайних людей, то хоч стараючись, а не як вони. Заявилися за мною з цілим арсеналом, одна бабця тут без зброї, хоча вона їй і не потрібна. Стара все одно своєю бездушністю лякає більше. От вона й ігнорує мої слова, повертаючись до іншої своєї жертви.

– Артур, як там твій дядько, як поживає? – цікавиться бабця, змушуючи хлопця закашлятися знову, добре хоч в цей раз не подавився пиріжком.

Бабця то не проста, вміє лякати людей одними словами. Раду ж для цього потрібно проявити свою фізичну силу. Мій маленький ворог якось проговорився, що дядько його, той що в міліції Білого Ікла працює, раніше теж був мисливцем. Але після навчання пішов своєю стежиною і його викреслила з життя вся сім’я. Артуру не можна було з ним спілкуватись, але так склалось, що дядько був йому ближчий, чим рідний батько. Той чоловік, що мене сюди затягнув, походив на мого батька. Слабка істота, що тиранила жінку і сина, поки та не померла, а син не виріс. В натягнуті стосунки, Андрій не може його пробачити, а старий не бачить своєї провини, і вважає того поганцем, за те, що той підтримує зв'язок з відступником. Можна сказати, дядько - це вразливе місце нашого бідного хлопчика з комплексом героя. Цікаво, а чи був в нього цей комплекс героя? Може він просто виконував своє завдання, а не помагав? Щось зараз він мене зовсім не поспішає спасати. Нічого, це взаємно.

– Нормально, – бурчить хлопчина, потім озирається на машину, хоче швидше забратися звідси. – Треба вже йти, нас чекають.

– Так йди, йди, – усміхається бабця, так що навіть мені страшно. – Я з Дариною ще трошки поговорю.

Цікаво, про що вона зібралася говорити зараз, прямо перед людьми Рада? В неї до цього моменту була купа часу, щоб поговорити зі мною віч-на-віч. Але в домі вона мовчала. Жінка бере мене під руку, її холодні пальці стиснути моє зап’ястя. Вона відвернула мене від глядачів цієї розмови, удаючи приватність цієї розмови.

– Дитинко, ти ж знаєш, яке хитке у тебе тут становище? – вона заправила пасмо мого волосся за вухо, викликавши цим огидні мурашки по всьому тілу. –  Ми прийняли тебе, з розпростертими обіймами.

– Та невже? – вирвалось у мене з іронією. Те, як вони зі мною поводились, не нагадувало обійми – це була стальна рука, що ніколи не відпускала і душила мене, при кожному русі. Вона весь час на мені, так що мені інколи здається, що я задихаюсь, просто перебуваючи тут. Я вже не боюсь, втомилась боятись. Просто чогось чекаю. Ні, не чуда, уже перестала в нього вірити. Напевно, смерті? Я навіть знаю, хто завершить моє життя. Він часто обіцяє це зробити, якщо не буду йому корисна, чи покірна.

– Рад дуже багато зробив для тебе, – продовжує стара, ігноруючи мої слова. Язик колеться сказати, що думаю про те, що він зі мною зробив, та я мовчу. Щоб я не сказала, мені це вийде боком.