Розділ 7. Іграшка

Дарина Люта

 липень 2013 рік

– Зберися, це не так складно, як здається, – чую над вухом і з усієї сили стискаю зуби, щоб не сказати якусь гидоту у відповідь.

Він випробовує моє терпіння і мене саму. М'язи на плечах і руках уже зводить, а ці тортури все тривають, і тривають. Приклад тисне в плече, дивлюся в приціл і уявляю на місці мішені його голову. Натискаю на курок, приклад вдаряє в плече, напевно, вже зовсім синє від синців. Опускаю зброю на стіл і вже за звичкою перезаряджаю. Роздратовано покусую губи, на ціль принципово не дивлюся.

Він обійшов стіл з іншого боку, добрався до мішені, здер її та приніс до мене. Кинув на стіл, й хоче, щоб я подивилася на дірки від шроту. У яблучко так і не влучила, ну хоч у мішені є кілька дірок.

– Вже краще, пам'ятається, першого разу ти намагалася в мене вистрілити, – нагадує Рад з усмішкою під мій нервовий смішок.

Коли він запропонував сходити в тир, потренувати руку після гіпсу, перший раз я й справді в нього вистрілила, але безбожно промахнулася, та ще й звалилася на підлогу від віддачі. Та ще й стрельнула знову, коли впала, але вже в стелю. Дірку в ній досі не залатали, сонечко через неї світить, дратує, як спогад про мою необачність.

– Може, закінчимо на сьогодні? – відійшла від столу, поки він забирає зброю і набої. – Мені час до Тасі.

– Іди звісно, але спочатку в мене для тебе є сюрприз, – ставить рушницю назад у великий сейф і зачиняє.

– Який? – намагаюся не видати своїх почуттів, мене просто роздирає бажання якнайшвидше забратися звідси.

– Завтра ми поїдемо на полювання з хлопцями, у тебе буде можливість попрактикуватися у стрільбі на живих мішенях, – повертається до мене, усміхається задоволено.

– У сенсі? Де? – натягнуто посміхаюся, поки підходить ближче.

– За містом є одне миле містечко, залишимося там із ночівлею, – його рука стискає плече, там, де синяк.

Знає, що робить мені боляче, та і я знаю, що варто мені сказати щось не те, він зробить ще болючіше. Його показний спокій, ці брехливі посмішки, всього лише спосіб приспати пильність. Поруч з ним я ходжу по краю ножа.

– Із ночівлею? – намагаюся говорити рівно, щоб не розлютити його ще більше.

– Так, сподіваюся, ти будеш лапочкою, – усміхається, натискаючи на синяк рукою.

Стискаю зуби, щоб не закричати в голос, бачу його справжню посмішку. Мій біль приносить йому справжнє задоволення, який же він усе-таки виродок. Відпускає після того, як зустрічається зі мною поглядом і йде першим.

Чекаю якийсь час, залишаючись на місці. Повторюю собі раз за разом, що, якщо спробую його знову вдарити, або вбити, Тася знову постраждає. Після мого невдалого замаху він змусив мене дивитися на те, як її катували. Він знає мою слабість, і використовує її проти мене.

– Тепер за твої проступки відповідатиме вона, – сказав Рад мені на вухо тоді.

По шкірі йдуть мурашки, наче знову чую її крики, тому бігом прямую від тиру до лазарету. Тепер мене ніхто не супроводжує, Рад упевнений, що я не втечу нікуди без Тасі. Можливо, з цієї причини Артур весь час поруч із палатою, але всередину не заходить, сторожить її, щоб не втекла. Лікар щодня дає їй якийсь непотріб, щоб вона не перетворювалася на вовчицю. Не знала, що існує щось подібне, якби ще через цю штуку Тася не скиглила від болю весь час, було б чудово. Під дією уколів вовчиця стає не просто звичайною людиною – тяжко хворою людиною, страждає так сильно, що навіть говорити не може, тільки мукає і дивиться на двері зацьковано. Ми навіть не поговорили з нею жодного разу, її звички, особливо в такому стані, більше схожі на звірині. Годую її з ложечки, немов дитину, рідкими кашами. Мисливці навіщось вирвали їй ікла, взагалі її зуби виглядають гірше, ніж мої вибиті. Їй почали колоти цю погань майже відразу, за наказом Рада. Я намагалася домовитися з Андрієм, але не вийшло, Рад приходить подивитися щодня, як вона, перевіряє, чи виконали його накази. Тож я пішла іншим шляхом – залізла в їхню комору з ліками. Красти колбочки з жовтою рідиною не стала, обережно набрала близько половини ампули ліків шприцом, а рештки розвела з фізичним розчином, щоб хоча б зменшити дозу погані. Якщо Андрій і помітив підміну, то вирішив нікому нічого не говорити. Дивний він чоловік, руки більше не розпускає. Це наводить на думку про те, що його або вразила липова розповідь про життя перевертнів, або Рад і справді змусив так вчинити зі мною. Але це зовсім не змінило моєї думки про цю людину, якщо хтось може творити подібне за якимось наказом, то це багато чого про нього говорить.

Біля входу в лазарет люди, вони проводжають мене недобрим поглядом, коли проходжу повз. Якийсь чоловік плює в спину, але удаю, що не помічаю цього. Раду подобається виставляти мене напоказ, не сумніваюся, це не просто його примха – частина якогось плану. Мене засуджують, називаючи вовчою підстилкою, навіть не звіром, як заведено раніше в них. Якоюсь мірою це навіть кумедно, я змінила думку мисливців про перевертнів, не бувши, по суті, перевертнем. Навіть у Тасі почали бачити не просто звіра, а людину. Минулого тижня, в одну з дуже довгих ночей, до нас прийшла медсестра і, не кажучи зайвих слів, дала вовчиці укол від болю. Хоч спали трохи довше тієї ночі. Я тепер перебралася до Тасі, проводжу в неї дні й ночі. Іноді здається, що якби вона просто накричала на мене, висловила всі свої претензії, звинуватила у всіх гріхах, мені було б набагато легше. Але вона мовчить, навіть уранці, коли дія уколів слабшає.