Розділ 6. Домовленність

Дарина Люта

травень -  2013 рік

Через мене весь час гинуть ні в чому не винні близькі мені люди. Руслана, Тася і мама, – все жертви мого егоїзму. Чому я весь час роблю все не так? Чому все що я роблю здається мені таким… недостатнім? Наче я просто не можу чинити все правильно, і як би я не старалась, все летить шкереберть. Усі гинуть через мене, мою гордість і впертість.

Натискаю на рану міцніше, їх три, одна в плечі, друга в животі зліва, третя над грудьми. Затиснути їх усі однією рукою неможливо, тож доводиться з пекельним болем напружувати й зламану руку. Таке відчуття, що від напруги на правій руці, під гіпсом, скоро розвинуться м'язи, але цього все одно не вистачає, щоб затиснути ще й рану на плечі.

– Артур! – кричу, не відриваючи погляду від блідого обличчя Тасі.

Вона й раніше була худою, але зараз одні кістки, шкіра навіть звисає, а живіт неприродно впалий. Голодом морили, нелюди, як мене в перший час. Як вони так можуть то? І після цього вони люди?! Як узагалі, так можна чинити навіть не з людиною, а як вони висловлюються звіром?

– Артуре! Допоможи! – кричу в істериці, не можу відриватися від вовчиці.

Вона не повинна померти, ніхто більше не помре через мене, моє життя не настільки цінне.

– Артур! – кричу і цього разу відриваюся, щоб подивитися, що він робить.

Б'ються! Вони в такий момент б'ються! Кричу, щосили, зриваю голос, і тільки тоді вони перестають дуріти.

– ДОПОМОЖИ!!! – кричу на весь голос, коли на мене звертають увагу.

У Артура розбите обличчя, брова, ніс, кісточки на руках збиті. Він тримає Рада з розбитою губою за шию, але той усе одно знущально посміхається. Б’ються, коли поруч людина помирає?! Вони взагалі нормальні? Про що це я, вони ж мисливці, від перевертнів не далеко за ступенем еволюції пішли.

– Її ще можна врятувати, – вмовляю не його, а себе.

Тільки після цього хлопець відпускає Рада, давши йому на прощання в око кулаком. Запинаючись, мало не падаючи на ходу, прибігає до нас, але нерішуче зупиняється біля Тасі.

– На руки її бери! – підштовхую його до дій.

Затискати рани – це добре, але справи не вирішує, Тасі потрібно в лікарню, або в цей їхній лазарет. Кажу про це Артуру, і той, нарешті, наважується, підхоплює дівчину на руки. Біжу за ним сходами, випереджаю в хаті й під переляканий погляд того самого чоловіка, обганяю пару, щоб відчинити для них двері. На вулиці Артур уже біжить зі своєю ношею, я слідом. Добре, що лазарет знаходиться поруч і до нього майже не треба бігти, просто треба знати, де є стежка і не страждати на топографічний кретинізм, як я.

– Що трапилося? – запитав лікар, той самий, він тут, напевно, єдиний.

– В операційну, швидко! – кричу очевидний факт, навіть штовхаю його в потрібний бік.

Перелякана медсестра біжить слідом, почалася така метушня, що тверезо почала мислити, коли загорівся над дверима напис: «НЕ ВХОДИТИ». Сповзаю по стінці, витираю з обличчя піт, занадто пізно розуміючи, що це не піт зовсім, а кров. На руках вона залишилася, коли рани затискала, так і обличчя напевно вимазала. Дивлюся на свої руки в крові й розумію, що починається істерика, вона все наростає й наростає. Сльози дедалі сильніші, мені не вистачає повітря, здається, що я зараз задихнуся від ридань, тілом прокочується хвиля мурах. Стискаю голову руками, але легше не стає.

– Що, подохла? – чую його фразу, і істерика майже затихає, поступаючись більшому почуттю.

Підхоплююся на ноги та штовхаю Рада на стінку, замахуюся, але він заламує руки.

– Подохла? Подохла?! Навіщо, щоб тебе, ти це зробив? – кричу, намагаючись вирватися, але це здається неможливим.

– Ти така гарна, коли плачеш, – чую дивну фразу у відповідь.

Нахиляється до мого обличчя, і моя лють досягає, здавалося б, неможливих меж. Поцілувати він мене надумав! Зараз! З розмаху б'ю його чолом у щелепу, і байдуже, що від цього запаморочилося в голові й потемніло в очах.

– Божевільний хворий виродок! – кричу з усією злістю, на яку тільки здатна.

Сміється, він сміється з мене. Очі болять від сліз, вони змивають кров із мого обличчя, але не з рук і совісті.

– Ти це зробив, щоб покарати мене? За те, що я не захотіла розповідати? Але до чого тут Тася, вона то тобі що зробила?! – кричу задихаючись від власної провини.

– Нічого, єдине чим ця тварюка заслужила на свою долю, то тільки тим, що для тебе вона дорога. Це всього лише спосіб показати тобі, що мене краще слухатися, а то всі, кого ти так цінуєш і любиш – помруть.

Його холодні руки стискають шию, але не душать. Слова здаються якоюсь хворою маячнею, але погляд лякає в рази більше. Він наче одержимий, але я не розумію чим. Мною? Навряд. Бажанням доказати власну значущість над життями інших людей? Можливо. Та все це здається надто дурною відповіддю, що не може пояснити цей страшний погляд. Ніщо для мене не може пояснити його поведінку. 

– Хворий виродок, – шепочу, перебуваючи в дивному стані, схожому на жах.

– Мені подобається твоя сміливість, але в міру. Ти ж не хочеш, щоб я навідався у твоє рідне місто, до твоєї матінки? – каже, схилившись до мого вуха, а потім кусає його.