Розділ 5. Інший підхід.

Дарина Люта

травень 2013 рік

Одна в'язниця змінилася іншою, та тепер уже з власною спальнею та вбиральнею. Майже як номер в готелі, от тільки камери під стелею нагадують, що це взагалі-то не курорт. На вікнах решітки, я аби щось робити пиляю в ванній одну з них пилкою для нігтів – не дуже продуктивне завдання. Все так тепло, нічого не нагадує про мій пекельний лютий, про те життя, що наче залишилось в далекому минулому. Навіть мої рани майже загоїлись. На оці пов'язка, тепер я пірат, як висловився хлопчик, який прийшов подивитися на горезвісного звіра. Гіпс не знаю, коли знімуть, але відчуваю, що з рукою будуть проблеми, пальці не слухаються. У мене взагалі з усім проблеми, окрім зайвої ваги – я так схудла, що дивно, що мене поривами вітру не зносить. Хоча звідки в дому пориви вітру? Навіть через решітку їх не відчути, всі вікна міцно заколочені, через це на другому поверсі весь час така духота, що приходиться відкривати двері в коридор, ще й так пускати їх у власний простір.

Бабуся, у будинку якої моя в'язниця, забрала мене сюди одразу після інциденту з лікарем. Хоча спочатку була бійка, якщо її можна так назвати. Я програла, що було вельми очікувано, але проблема в тому, як я програла, а не в самому цьому факті.

Набрала в руки води й умилася. Втомилася, від неробства і всього, що відбувається. Учора допомагала Голові пекти печиво для якогось заходу. Вона намагається виглядати приязно, але я їй не вірю. У цьому будинку моїм наглядачем вважається тільки старенька, але та не пасе мене так сильно, як камери, розставлені по її будинку. Зі сторони здається, що я просто внучка, що приїхала до бабусі на літо.

Рад приходить майже щодня, доброзичливо посміхається, розповідає історії ні про що. Вони з бабкою вибрали інший підхід, щоб розговорити мене, вдають із себе хороших, але я не вірю. Більше ніколи нікому не повірю, мене вже обманювали, з мене досить. Кажу собі це щодня, але вже починаю обманюватися. Готування, розмови про книжки, мистецтво, або ж у випадку з Радом – історії про перевагу зброї, якісь мисливські байки та розмови про різні рукопашні техніки – це їхні методи. Позавчора під час подібної розмови за келихом червоного вина я, неочікувано для себе, сказала про сестру, і те, що вона змалечку займалася айкідо. Навіть згадала, що теж хотіла ходити на айкідо, але мама б цього ніколи не прийняла. І до тої миті я наче не усвідомлювала, що їх обох уже немає. Що я ніколи не зможу з ними більше поговорити, ніхто не буде годувати мене жахливою їжею, ніхто годинами не буде розказувати про своє життя. Тоді ж усвідомила, що накоїла і чи то від провини, чи то від болю втрати заплакала. Я давно не плакала, трималася десь місяць, а тут як прорвало. Просиділа на своєму ліжку всю ніч, розмірковувала про все, що відбувається, і відчула, що їхня методика діє, я вже роблю занадто багато з того, що не повинна. Учора весь день двері були навстіж, а я навіть не подумала про те, щоб втекти, зайнята готуванням.

Мене приручають, як дикого коня, потроху, але, схоже, досить ефективно. Доводиться щодня нагадувати собі, хто ці люди насправді, що навіть діти, які приходять погратися на веранду біля будинку, мисливці. Ніколи не любила дітей, але з цими бешкетниками проводжу добру частку свого часу. Точніше вони думають, що це не так, бо я удаю, що не реагую на них і читаю книжку, а вони намагаються всіма способами привернути мою увагу. Ця гра забавляє мене, але водночас змушує замислитися, що я взагалі тут роблю. Який дволикий світ, якщо ці діти зовсім не винні, що народилися тут і виростуть, і теж будуть вбивати, ставши мисливцями. Циганка каже, що в них є вибір, закінчивши навчання в університеті, вони можуть вирішити – чи підуть далі слідами своїх батьків, чи будуть далі жити самі. Вона так каже, але думаю насправді це тільки ілюзія вибору. Якби так було насправді, в їхньому селі не було б стільки розкішних будинків, на вигляд щасливих багатодітних сімей і безлічі дітей з іграшками у вигляді автоматів і луків. Вони навіть грають у мисливців, і ніхто не хоче ставати перевертнем у цій грі. Чи правильне таке виховання? Не знаю, але той спокій, що дарує це місце, такий оманливий.

– Дорогенька, ти готова? – стукає у двері циганка.

– Зараз, – відповідаю одразу, щоб не нервували.

Востаннє дивлюся в дзеркало, і мені не подобається те, що я там бачу. Сліди від швів на губах залишилися, була б косметика – замазала, може й не помітив би ніхто. Знімаю пов'язку з ока, зітхаю і не наважуюся відкрити очі. Ну ж бо, я ж не боягузка! Поруч тільки вороги, досить вірити чужим словам! Розкриваю очі, але бачу, як і раніше, тільки одним, лівим. Зітхаю ще раз, у дзеркалі друге око має нормальний вигляд. Брови відросли, приховуючи кілька акуратних швів, майже нічого не помітно. Тільки рука в гіпсі сильно виділяється, тож навіть у майже літню спеку натягую на себе поверх білої циганської спідниці та блузки з коротким рукавом тонкий кремовий светр. Поправляю коротке каре, на яке перетворилося моє колись довге й гарне волосся.

З ванни виходжу швидко, але ось перед дверима в коридор з моєї кімнати стою хвилини дві, не менше. Не можу зважитися і вийти – це дурість якась. Не можна боротися з ними їхніми ж способами! Це гидко, дуже гидко. З іншого боку, як ще мені звідси вибратися? Забита медсестра приходить сюди все рідше, щоб брати мою кров. Думки, що зовсім скоро я перестану бути їм потрібною для дослідження, лоскочуть нерви. Особливо не просунувшись із пошуком способу втекти, я застрягла на етапі виходу з цього будинку. А тут така можливість оглянути територію, дізнатися розташування постів охорони, кількість постових і патрулів, знайти хоч якісь слабкі місця... Ох, здається, я занадто часто згадую екшн-фільми останнім часом, але що ж поробиш, якщо ситуація так скидається на голлівудський бойовик.