Розділ 4. Непроханий гість

Олександр Хмельницький

лютий 2013 року

Ненавиджу похорони. Всі ці вимучено трагічні лиця, скорбота по тому, хто ніколи не був їм насправді близький. Люди приходять сказати вам одні й ті ж слова, які не маю жодного сенсу. Від них не стає легше нікому, окрім тих, хто прийшов подивитись на твоє горе. Вони не вернуть твоїх близьких, не спасуть тебе від втрати. Лиш просто дивляться і шепочуть, використовуючи цю трагічну подію, як повід побалакати, чи напитись, як свині.

Похорони Любові Лютої були такими ж, як і моїх батьків – повними людей, які насправді не хотіли тут бути.

Я  теж не хотів тут находитись, переживати це знову за когось. Тільки примарна надія, що вона все ж появиться, хоча б на похорони матері, примусила приїхати на них. Але й банальна відповідальність не дала просто відправити Івана на похорони матері одного. Він й так ледь стримує себе, йому тяжко і хто знає, що він може натворити без нагляду. Та й дозвіл Рената на перебування на його території, на час похорон, може бути всього лиш спробою переманити сприйнятливого хлопця у свою зграю. Так казала Марго, вмовляючи мене приїхати. Вона взяла на себе організування похорон, забувши про власну матір, у зв’язку з хворобою якої пропадала останній місяць. Ще й особливо не звертаючи увагу на пошуки Дарини. Ця тема при ній взагалі не згадувалась. Вона весь час говорила тільки про похорони й те, щоб сподобалось покійній. Квіти, перекраси, меню… Вона відносилась до неї так, наче її рідня. Піклувалась більше, чим її власна сім’я. Навіть не всі брати померлої приїхали, а ті що були не виглядали розстроєними, а інших родичів у неї не було. Був ще чоловік, батько Дарини, якого я ледь не вбив в першу зустріч. Та його мені було важко розкусити. Коли виносили трону він осів на землю, ігноруючи всіх навкруг, навіть свою коханку. Та метушилась, спочатку сперечалася з Марго, але коли та запропонувала оплатити всі витрати, замовкла і відступила в тінь. Старший Лютий посидів, осів, пробавивши років десять всього за декілька днів. Але при цьому, знаючи, що його дочка пропала, він говорив усім родичам, що та найшла роботу закордоном, і тепер не може вернутись, інакше лишиться її. Всі сприймали це, як повід перемити Дарині кістки, як самій невдячній дочці на світі. Наче її присутність змінить той факт, що жінка померла. Лицеміри. По словах Лютого старшого, ніхто з них навіть не навідував її, знаючи, що вона в лікарні і їй погано.

Найтяжче втрату переживав Іван, на нього було просто боляче дивитись. Особливо знаючи, що з його агресивним характером, він скоро вибухне і краще щоб присутніх при цьому не було. Він стояв поруч з батьком і тримав того під руку, а то той здавалось от-от упаде.

Слова священника проходили повз слухачів, кадило освятило труну, яку все ж закрили. Змучене лице жінки, що провела свої останні дні в лікарні для психічно хворих – не те, що хотілось бачити присутнім. Коли труну опускали, Марго схопилась за мою руку і відвела погляд. Решта ж розбрелись по машинах, вирішуючи на поминки. Лишились тільки ті, кому покійна явно була не байдужа: чоловік, який зрадив; син, який знехтував; подруга, що зрадила дружбу і я з Марго. Ми з нею не вписувались, я цілком не розумів причини її бажання допомогти зі всім цім, але приймав його. До останньої купи  землі я все чекав, що Дарина появиться, але зрозумів це, тільки коли тиша навколо стала зовсім нестерпною. З неба почало капати, сірий день перетворився в гіршу версію себе, і Марго прийнялась кликати всіх їхати до решти гостей.

– Підемо, нічого стояти під дощем, вона б цього не хотіла, – сказала вона, підганяючи всіх.

Говорила так, наче добре знала померлу, хоча насправді бачила її від сили раз. Чи вона мала на увазі не її? Ми плентаємось до машини, Іван весь час озирається на могилу, наче в очікуванні чуда, і заспокоюється тільки коли я саджу його в машину і закриваю замість нього двері.

– Ходімо, ходімо, тут недалеко їхати. Все ж таки добре, що Любу похоронили в місцях де вона виросла, а не в місті. До того ж поруч родичі… – Марго все говорила і говорила, поки я сів в її машину. Їхати разом з Лютими здавалось задушливою ідеєю, як і находитись серед атмосфери скорботи. Адже для них, вони хоронили не одну рідну людину, а наче двох.

Машина від’їхала на трасу, та все ще було видно пагорб з кладовищем і останню завалену квітами нову могилу. Могилу, перед якою хтось самотньо стояв, тримаючи в руках букет білих квітів. На мить мене торгнула надія, та навіть з такої відстані було зрозуміло, що незнайомий гість чоловік. Хто він такий і що там робив  – ці питання не мали ніякого сенсу.

У домі дядька Івана все швидко скотилось в банальну п’янку. Мене воротило він находження там,  але бачачи, як Іван напивається, розумів, що я просто не маю права піти. До нас з Марго ставились ввічливо, адже нас приставили, як добру подругу покійної та хлопця Дарини. Не знаю, чому мене не можна було представити просто як друга Івана? Хто це взагалі придумав? Марго? Вона явно не зауважила наскільки мені буде некомфортно відповідати де «моя дівчина». Наче я сам знаю де? Чому втекла? Чого злякалась? Мене, чи того потвори? Чи всього разом? Іван навіть сказав, що у неї просто з’їхав дах і я мало не побив його.

Останні дні здавались мені пеклом, до моменту, коли я зрозумів, що Дарина не стала б пропускати похорони власної матері просто тому, що злякалась. А якби вона просто зійшла з розуму, ми б уже давно її найшли. Адже підняли на вуха все місто та околиці, залучити всі свої зв’язки, а вона наче скрізь землю провалилась. Її тут не має тільки з двох причин: вона або не хоче тут бути, або її вже немає в живих.