Розділ 3. Жертва і мисливиць

Дарина Люта

лютий 2013 рік

– Прокинулася? – запитує бабуся.

– Ні, – чую голос лікаря, але не поспішаю розплющувати очі.

Запах медикаментів  повідомив, що до мене повернувся нюх. Злегка повертаю голову, помічаючи, що лежу на животі. Болю немає, зате є якась порожнеча. Здається, я під сильними ліками знеболювальними з розряду «з наркотичним ефектом». Відкриваю очі, точніше око, друге відкрити не виходить, найімовірніше, воно щільно забинтоване.

– Як справи у нашої хворої? – запитує бабця без особливого інтересу.

– А, як можуть бути справи у людини зі зламаною рукою, ребрами, носом і струсом мозку? Це я ще не все перерахував, і не згадую травми, що не загрожують життю. Ну, і звісно, вершина цього букета травм, що неймовірно, але факт – цвях, вбитий у хребет. До речі, ось він, герой медичних журналів і статей. Якби ти дозволила мені описати подібний випадок, я, може, й дисертацію з цієї теми захистив. Прославився б на цілий світ!

У голосі лікаря насмішка, і злегка мрійливий тон. Він сидить за столом, щось записує в журнал. Поруч із ліжком, на якому лежу я, пікають медичні прилади.

– Будь-яка людина прославиться, якщо відкриє таємницю існування перевертнів, але тоді переб'ють не тільки їх, а й мисливців. Мисливці потрібні тільки для одного – вбивати перевертнів, а так ти позбавиш їх сенсу існування.

Скрипнув стілець, його поставили поруч зі мною, тож поспішно заплющила око, імітуючи сон. Ось тільки інтерес переважив доводи розуму, і злегка прочинивши око, я продовжую спостерігати за ними. Бабуся сіла спиною до мене, на її плечах лежала пухнаста хустка. Образ, манера поведінки та слова, звернені до мене раніше, ніяк не поєднувалися з такими жорстокими словами зараз. Їй ніби все одно, ніби перевертні для неї не люди, а тварини.

– Напевно, ви маєте рацію, у такому разі за коротку популярність доведеться заплатити надто багато. Але все ж, тільки подивіться на це! Хіба не чудово? – він киває на якийсь мікроскоп на сусідньому столі.

– Андрію, мені до вашої біології немає діла, – втомлено махає головою бабуся.

– Та тут не потрібно бути біологом, щоб зрозуміти, що кров цієї дівчини відрізняється від норми. Кров'яні тільця, тромбоцити... ну, в сенсі те, що збільшує ефективність роботи організму втричі вище за норму! І це не в перевертня, у людини! Я кілька разів перевірив результат, жодного збігу. Та й швидкість регенерації в рази нижча за швидкість перевертнів. Думаю, ми знайшли її – незайманий зразок!

Доктор різко встав і навіть у долоні самому собі заплескав. Від його моторошних слів пройшли мурашки по всьому тілу. Або, можливо, мене більше налякав його тон.

– Упевнений? – спокійно запитує циганка.

– Так, але про всяк випадок послав зразок знайомому генетику. У будь-якому разі я впевнений – вона носій чистих генів.

– Так? – іронічно перепитує бабця.

– Тобто ми її не вб'ємо? Шикарно! – почула різке та саркастичне висловлювання того страшного Рада і здригнулася всім тілом.

Не знала, що він так Це, звісно ж, помітили, заскрипів стілець, коли бабця повернулася до мене. Її прохолодна долоня торкнулася чола, і я чомусь подивилася на неї. На смаглявому обличчі, вкритому сітками зморшок біля очей і рота, був дивний вираз, особливо напружувала її усмішка.

– Що? Прокинулася? І чи варто було мене карати за таку дрібницю? – каже з докором Рад, звертаючись до бабці.

– Варто було, ти часто забуваєш, хто тут головний, а я цього не заохочую, – бабуся навіть пальцем йому погрозила, наче дитині.

– Як тебе звати, дівчинко? Може, нам потрібно зателефонувати твоїм батькам? Скажи мені їхній номер, – її голос був ніжний і довірливий, але я не повірила в її доброту.

Серйозно, про що вона взагалі думала? Що я не чула нічого, або просто забула про те, що трапилося? Ось правильно Кирило говорив, що ці мисливці божевільні, на голову хворі. Нелюди.

– Ти що справді думаєш, що вона тобі так просто відповість? – іронічно зауважує все той же Рад, а потім додає. – Андрію може в тебе мало зразків для експериментів?

– Вистачає, – радісно завірив доктор, –  але, якщо вдасться, я б хотів перевірити кров її батьків.

Думки вертаються до мами та батька, якщо до останнього зараз одна порожнеча відчувається, то думки про матір крають серце. Лікар усміхається, мені стає моторошно, підтискаю губи й одразу відчуваю неприємні відчуття, наче ось-ось порветься шкіра.

– Ні-ні, не розмовляй, ще тиждень точно, поки я не зніму шви. Хтось дуже постарався спотворити твоє чарівне личко, але ти не переживай, я намагався все зашити акуратно, тож великих шрамів бути не повинно. Тільки, боюся, з оком справи кепські, вибач. Та й рука гоїтися буде довго, перелом зі зміщенням не рідкісне явище в моїй практиці, але я ніколи раніше не вправляв відкриті переломи. Довелося зашивати м'язи, артерії. Дивно, що ти не померла від крововтрати, чи больового шоку. Списую цей факт на особливості організму. Така важка операція була, сім годин працював із нашою медсестрою...

Лікар усе говорив, говорив, говорив... І мені ставало дуже моторошно від тієї радості, з якою він усе це розповідав, гордості за свою роботу. А коли він почав описувати всю операцію до найдрібніших подробиць: як витягав із моєї спини плоскогубцями цвях, як на нього намоталося волосся, бруд і порваний одяг, та ще й він загнувся в лівий бік... Я вже почала мріяти, щоб він замовк. Деякі речі просто не хочеш знати в таких подробицях.