Розділ 2. Мисливці

Дарина Люта

лютий 2013 рік

Звук мотора, ритмічна музика з магнітоли і тихий скиглення – все, що чую, десь на краю свідомості. Ритмічні погойдування і відчуття руху, як же це знайомо. Страшно розплющити очі, тепер відчуття нереальності того, що відбувається, немає. А, що якщо відкрию їх, зрозумію, що все це було сном? Що, якщо ніхто мене не рятував, а насправді я все ще в тій машині і Лев Вікторович везе мене на смерть? Різко розплющую очі, точніше одне, другим все ще бачити не можу. Темно, але це точно багажник машини. З очей самі по собі рвуться сльози, істерика разом із болем тиснуть на психіку.

Мене ніхто не спасав, я нікуди не втікала. Я все ще тут!

Ось це вже більше схоже на реальність, не те, що пробудження в річці й розмова уві сні з вовчим божком. Навіть дивний чоловік із перевертнем на повідці здавався хворою вигадкою моєї свідомості. Не те, що цей багажник і тіло Руслани. Все ще ридаючи, шарю рукою по багажнику, але не находжу його. Її немає! Руслани немає! Тільки та лопата, якою в вісні чи то на яву, я ударила Лева Вікторовича.

Не розумію де реальність, а де ні. Тільки питання де Руслана повторяється в голові, як навіжене. Він закопав її? Що він з нею зробив? Чому? Вона ж йому нічого не зробила! Вони навіть одне одного не знали! Так чому він зробив це з нею? Через мене? Він щось казав, про те, що вона опинилась не в тому місці і не в той час, як я. Все це через мене! Все це, у біса, через мене!

Він падаль, справжнісінька падаль! Істерика посилюється, щойно ставлю собі запитання: чому нас не закопали разом? Б'ю цілою рукою по дверях багажника, навіть ногами намагаюся їх пробити, незважаючи на пекельний біль. Кричу, не в силах стримати злість і просто звіриний страх. Це триває і триває, так що я більш ніж упевнена, що він чує мене, але нічого не робить. Точніше він реагує збільшенням гучності магнітоли.

Машина зупиняється по дорозі кілька разів, я навіть чую приглушені голоси, але на мій крик ніхто не реагує. Усе це так схоже на ту поїздку в багажнику, але водночас і не схоже. Багажник більший. Може інша машина? Поміняв її? Думки роєм крутяться в голові навіть тоді, коли машина зупиняється і мотор глухне. Хлопок дверей, якийсь скрегіт, наче хтось кігтями по склу ріже.

Багажник відчиняється, але цього разу я готова. Розмашистий удар лопатою припадає на стегно того, хто відчинив двері, він відсахується і падає вбік. На жаль я за інерцією слідом вивалююся з багажника. Зламана рука хрумтить під моїм тілом, примудрилося ж упасти на неї. Кричу, зриваючи голос від болю, змушую себе скотитися на спину, хоча вона віддається болем не меншим за зламану руку.

Голова паморочиться, не можу зрозуміти, де я і що відбувається. Чую шум, машина поруч трясеться, задні двері з гучним звуком відлітають убік. Чую крики, лайку, але нічого не можу зрозуміти. Власне серце шалено стукає у вухах, заглушаючи всі інші звуки. Знайома волохата моська лиже обличчя, поки оговтуюсь.

Я випала з реальності, бо все це було правдою: смерть Руслани, убивство вовками божевільного маніяка, моя безглузда втеча і її закінчення. І ці двоє теж були правдою, хіба що сон про божка вже точно маячня. Вовчиця все ще на повідці, тільки ланцюг уже ніхто не тримає. Вона гарчить, захищає мене від когось. Навіщо? Навіщо їй це? Хто я їй? Навіщо захищати таку жалюгідну істоту, як я? Хоча навіть зараз, на межі божевілля від болю, у моїй голові прослизає бажання жити. Рідко, ненадовго і майже одразу зникає в мареві болю, від якого можна тільки стогнати тихо, як поранений звір. Якась німа втома змушує не рухатися, лиш жадно вдихати повітря, наче кожен подих останній. Усе, що можу відчувати й розуміти, це біль, він пульсує в усьому тілі й змушує палати шкіру вогнем.

– Вона перетворюється, перетворюється! Стріляй! Ну ж бо! Давай, стріляй! – кричить хтось дуже голосно, але його майже одразу заглушає грізний рик вовчиці.

Усе тіло починає тремтіти, в якомусь божевільному припадку. Там, десь метушня, але мені вона не важлива. Мені вже навіть майже байдуже, що буде далі, тільки одного хочеться – щоб біль припинився. Якби могла, я б благала, щоб вони, а судячи з різних голосів їх тут багато, закінчили мої страждання.

– Дитинко, хто ж так тебе? Та й за що? – чую якось дуже чітко старечий жіночий голос.

Потім бачу довгу квітчасту спідницю, зовсім поруч. Вовчиця злякано скиглить, відповзає від мене і якоїсь дивної бабці. Її сиве волосся сплетене в косу, у вухах золоті сережки, нагадує стару циганку. Обличчя добре, все в зморшках, а очі холодні – карі. Вона нагинається і торкається мого чола, від чого тіло саме по собі перестає тремтіти і навіть біль злегка зменшується, але не зникає.

– Ось так, краще? – усміхається, так, ніби знає відповідь наперед.

– Голова, – звертається до циганки чоловік, який отримав від мене лопатою по стегну, – вона вовчиця.

Жінка презирливо цокає язиком, дивлячись на мене, а потім розгинається, повертаючись до чоловіка. Цього разу не поспішаю розмовляти, схоже, сюди я потрапила саме з цієї причини.

– Та яка з неї вовчиця, ти на неї подивися! На ній же живого місця немає. Якби звіром дівка була, то давно кожна рана на ній зажила.

– Але вона...

– Ти звідки дитя це привіз, та ще й у такому стані? Бив її, чи що? – запричитала жінка, уперши руки в боки.

– Голова, я цю от вигулював, вона як до річки побігла, а на березі оця ота ось уже побита. Прокинулася і давай звіра захищати, а коли дізналася, що ось це вовчиця, так узагалі...