Розділ 1. Всередині себе

Дарина Люта

лютий 2013 рік

Це вже кінець? Жар зник, лишилась тільки пустота. Вона з’їдає мене з середини, а власні думки здаються просто останніми сплесками на воді, перш ніж опущусь на саме дно. Навколо тільки темрява, така чорна й нескінченна. Спочатку вона несе спокій, а потім розчарування. Мені завжди здавалось, що в кінці буде хоча б щось. Пекло? Рай? Хочу кудись в інше місце, все одно куди. Реальність по моєму бажанню змінюється, після чого очі засліплює сонце. Такого красивого світанку я не бачила ніколи, напевне тому він здається таким не справжнім. Сонце покриває верхівки гір своїм світлом, а в низині все ще темно. Якийсь знайомий пейзаж, наче я тут уже була. А чи не той це виступ, на якому та дивна статуя Білого вовка? Обертаюся і не знаходжу її, самі лише скелі, вкриті снігом, навіть старих руїн немає, як і дороги до дому вовкулак. Тільки я, безкрайній білий сніг та найкрасивіший світанок, що я бачила.

 Чому я тут? Хоча яка різниця?!

Сідаю на виступ, опускаю ноги над прірвою і спокійно дивлюся вниз. У житті ніколи б так не зробила, боюся висоти. Навіть відкритими сходами не люблю ходити, а тут здається безкрайня прірва, прихована хмарами. Так високо, що відчуваю себе невагомою хмаркою. Розпрямляю руки в сторони та, здається, що лечу. Може зістрибнути? Це ж усього лише сон? Мені часто снилося, як я падаю в подібну прірву. Завжди після цього здригалася в реальності й прокидалася. Може, і цього разу прокинуся?

– Привіт, – чую голос і здригаюся всім тілом, але чомусь не прокидаюся.

Обертаюся на нього й одразу ж заплющую очі. Юра? Що в моєму сні робить Говерла, та ще й такий, як був у дитинстві? Наважуюся відкрити очі знову, але його там більше немає. Тепер перед мною стоїть Руслана. Усміхнувшись,  вона сідає поруч зі мною, поки я не можу повірити своїм очам. Пам'ять услужливо нагадує якою я бачила її в останній раз, від чого до горла підступає нудота.

– Чого застигла? – сестра штовхає мене плечем і з блаженною посмішкою заплющує очі, підставляючись під сонячні проміння. – Дивись, краса яка!

– Руслана? – на очі навертаються сльози, вони не в'яжуться зі щасливою посмішкою.

Спочатку торкаюсь її теплої руки, не вірячи, що це справді вона. Руслана жива? Може все те що відбувалось було кошмаром? Чи це просто сон? Тоді я не хочу просипатись, вертатись до жахливої реальності. Обіймаю сестру, зариваюсь лицем в її волосся. Вона плескає мене  по спині, пригорнувши у відповідь. Обійми тривають надто довго, не можу відпустити її. На очі навертаються сльози, і дозволяю собі плакати й не відпускати. Руслана так мене б не обіймала, вона не любила сльози та не дозволяла плакати ні мені, ні собі. 

Звичайно ж, це не вона, моя сестра мертва. Може і я теж? Хіба я могла після всього, що зі мною сталося, померти так просто? Від переохолодження, або втрати крові? Сміюся, судомно притискаючи таку знайому незнайомку. Сміх змінюється сльозами, з такою невдахою, як я, могло трапитися щось подібне.

– Тихо, тихо, моя люба, – каже тепер уже моя мама і моє серце просто вибухає болем.

Від болю навіть дихати тяжко, а я хапаюсь за неї, навіть знаючи, що це не вона. Не сестра, не мама – їх уже немає. Мені потрібно багато зусиль, щоб просто відсторонитись і подивитись на маму. Не ту, яку бачила здавалось би цілу вічність назад, а молоду і здорову. Такою вона була ще до повернення хвороби. Пам'ятаю цю її коротку зачіску, ми з братом сиділи в перукарні, поки вона її робила. Тоді вона все ще дбала про себе, її світ не обмежувався нашою маленькою квартирою. Пам’ятаю цей светр, зелений в'язаний, вона його зв'язала сама. Навіть спідницю цю пам'ятаю, бордову, подарунок бабусі мамі на день народження.

– Хто ти? – запитую й одразу ж бачу, як образ змінюється і перед мною тепер Іван.

«Що ти таке?» – уже кричу, помічаючи таку знайому посмішку брата. Зазвичай він усміхається, злегка заплющивши очі, коли збирається збрехати.

– Вибач, у тебе стільки близьких людей, я не можу вибрати когось одного. – починає говорити «це» спочатку голосом брата, а потім закінчує вже іншим. – Кого ти хочеш побачити? Може його?

Тепер воно виглядає, як він. Рука сама рухається, коли я зіштовхую його в прірву, і він летить у бездонну білизну. Усе ще не можу зрозуміти, що відбувається, тільки дивлюся в білі хмари під ногами.

– Дивна реакція, та нехай, – чую за спиною все той же голос.

Різко повертаюся, ледь не звалившись у ту саму прірву. Нехай це сон, як він міг тут опинитися? Встаю на ноги, відходжу від краю. Заношу руку для удару, але сама себе зупиняю. Це не він. Не мій Кай.

– Принаймні обійматися не лізеш, тож, мабуть, залишимо цю близьку тобі людину, – очі ріже оця гордовита усмішка, глузливий голос б'є по вухах.

– Ні! – кричу.

Навіть смикаюся вперед, бажаючи, чи то знову зіштовхнути в прірву, чи то просто налякати. Він посміхається, серце пропускає удар Кай так ніколи мені не усміхався. Нагадую собі знову, що це не мій Кай. Розвертаюся, щоб не бачити більше цього обличчя, а то точно зірвуся.

– Що ти таке? Навіщо тут, та ще й у цьому безглуздому образі? Прибери його!

– Не можу, я вже вибрав, як ти висловилася, «образ» для розмови з тобою. До того ж у вас так багато спільного.

Він усміхається, тією самою бридкою усмішкою, мені навіть не потрібно повертатися, щоб зрозуміти це. До зубного скреготу хочеться зіштовхнути це щось знову в прірву.