Розділ 59. Помилка

Олександр Хмельницький

січень 2013 року

Все має ціну, інколи надто високу. Кожен раз втрачаючи контроль над своїми емоціями, думками та тілом, я втрачаю куди більше ніж просто свободу. Втрачаю себе, і когось, хто мені дорогий. Він завжди в мене щось забирає і нічого не дає на заміну, окрім тимчасового забуття. З ним неможливо домовитись, а покарати, як виявилось, собі дорожче. Ніщо в цьому світі звіру не близько, і навіть та, з ким його зв'язало, нічого для нього не значить. Особливо, якщо вона і є причиною його звільнення. Чи то причина банальні ревнощі? Але чи варто це роздумів? Перша моя думка, коли прокинувся, все одно була про те, чи жива Дарина? До того ж думав я про це зовсім не зі злістю, а скоріше зі страхом. Дурна видра дорога мені куди більше, чим я готовий це визнати, навіть подумки.

Все це вже було. Страх, темрява і ранок в крові самих дорогих мені людей. Наче мій перехід був вчора, а всі ці роки були лиш миттю сповненою втечі від реальності. Реальності, в якій я все ще ховаюсь в розтрощеній шафі від самого себе. Як же багато часу минуло з того моменту, коли звір змушував мене зникнути в цій чорноті спогадів. Розчинитись в клаптях минулого, яке мені вже ніколи не виправити. Мене багато разів запитували, що трапилося тієї ночі, але я так і не зміг нікому цього розповісти. Ні дядьку, ні хлопцям зі зграї, брату, нікому. Кожен раз заглядаючи їм в очі, я наче бачив їх огиду, справжнє бажання ніколи більше не підіймати цю тему. Навіть Михайло так і не зміг підняти цю тему. Вони робили все, щоб я стидався цього, ховав як огидну таємницю, а я цього ніколи не хотів. Адже, так я зможу забути, розслабитись, і наступного разу коли я втрачу контроль звір уб'є уже когось із них. Тож ці, нікому не потрібні окрім мене, спогади — виключно мої. Моє покарання за те, що дозволив цьому статися. І раз за разом, засинаючи, я або сплю без сновидінь, або опиняюся в цьому особистому пеклі. Я заслужив це, все заслужив.

Але не вона, тільки не вона!

Мій мозок відключається, і я дію на інстинктах. Рухаюсь на її запах, тільки щоб переконатись, що не сталось нічого невиправного. Минаю коридор і зупиняюсь на кухні. Ціла. Полегшення накриває такою лавиною, що підкошуються ноги і я ледь не падаю. Мій світ, майже зруйнований ще декілька митей тому, знову звертає в правильне річище. І для цього вона всього лиш підбігає до мікрохвильової печі, та ледь не обпікає руки об розігріту тарілку. Дістаю тарілку замість неї, відставляю якомога далі. Бажання обійняти її настільки сильне, що навіть боляче. Дозволяю собі лише впертися руками на стільницю і злегка притиснутися підборіддям до її маківки.

— Ти не пішла, — кажу з полегшенням, маючи на увазі зовсім не те.

На язиці вертиться божевільна фраза, від якої навіть лячно: «я так радий, що не убив тебе». Вона не зрозуміє, що вона означає. Дарина живе у своєму маленькому світі, де найгірше, що з нею траплялось це я, і та дивна історія з перевертнем і тілом Ніни Новікової. Звичайно, вона не знає ні про моїх справжніх батьків, ні про те, на що я і решта перевертнів здатні. Та хтось їй обов'язково про це розкаже, не зараз, а коли буде вже занадто пізно. Коли вона не зможе просто втекти від мене, як від свого самого страшного кошмару. Я тішу себе думкою, що розповів би їй все по чесному, якби вона запитала. Та вона не питала, я все ще не так уже цікавий їй. І це добре, хоча і торкає мене. Гординя грає, чи може просто ревнощі? Вони в нашій історії зовсім недоречні, ми нічого одне одному не обіцяли. Та відчуття не брешуть, навіть без слів, щось між нами є. Може зв'язування, а може щось ще.

Злюся на себе, знав же, як сильно мені зносить дах поруч із нею. Цього разу пощастило, що вона не постраждала. Але, що буде потім? Прибираю руки зі стільниці, накриваю її холодні та мокрі долоні, а вона аж здригається, але не від страху. Не боїться зовсім. Може краще б було, щоб боялася? Не розумію, чого хочу, відштовхнути, поки все це не зайшло надто далеко, чи плюнути на все й притиснути до себе сильніше? Але все одно злюся, коли звільняється і відходить від мене.

Вона не розуміє, що мало не померла. Поняття не має, що ця тварюка могла її розірвати на шматки. Не вірю я у зв'язування, хоч би там що говорили всі перевертні. Не таке воно й омріяне, як в казках кучерявого, не таке бажане, як в історії Марго й Михайла. Воно: гидке, неправильне, нечесне.

Нехай зв'язування поєднує нас, та чого воно було варто коли вона сказала, що цілувала когось іншого? Звір захопив контроль в мить, варто було мені втратити голову від ревнощів. Ревнощів, які відчуваю і зараз, вони віддають глухим болем у грудях, ніяк не пов'язаним зі звіром. Не впізнаю себе, це ненормально втрачати себе всього лиш через якусь товсту плаксу, що посміла цілуватись з кимось іншим. Щось тваринне є в прагненні, щоб вона належала тільки мені.

Занадто сильно стиснув стільницю, залишилися ледь помітні вм'ятини на ній. Повертаюся до неї, сидить і їсть, втупившись у свою тарілку. Раз більше не скаженіє, тоді можна і мені удати, що нічого не відбувається. Накладаю собі їжу теж, сідаю поруч, тепер не відсторонюється напоказ. Той спектакль був виключно для брата? Ця думка не подобається, дуже сильно. Зустрічаюся з нею поглядом, мимоволі посміхаюся. Їй личить ця сукня, блакитного кольору, що так відтіняє бірюзові очі. Голі плечі, відверте декольте і ледь помітний рум'янець на блідому лиці. Волосся сплутане, розпущене, вона так рідко залишає його таким, що я навіть забув, що воно таке довге. Зазвичай воно завжди зібране у хвіст, чи пучок, сховане від світу, як її найбільша принада. Так що в голові проковзує грішна думка про те, що ніхто більше не має побачити її такою, а то одразу втратить голову, як я.