Розділ 57. Вибачення

Дарина Люта

лютий 2013 року

Все це не має сенсу. Моє перебування в цьому місці, навчання в інституті та найбільше ця дивна розмова. Вона більше схожа на діалог німого і глухого, й складається більше з мовчання і поглядів, якими можна вбити. А все так просто починалось: я після нічної зміни проспала лекцію по економіці на задній парті. Отримала наганяй від викладача, через що затрималась, і гірше того, наткнулась у дверях на Льва Вікторовича. Мене ледве удар не схопив, а викладач тільки посміявся і запропонував мені теж відвідувати його лекції, хоча б для того, щоб на них поспати. Нагадав, що скоро екзамен, а я не явилась на жодну лабораторну, що грозить мені не допуском. Раніше мене б це налякало, але я з подивом зрозуміла, що й правда в останній час приходжу в інститут тільки поспати. Та й сама персона викладача мене все лякала більше, чим загроза відрахування з навчального закладу. Так що не сказавши йому у відповідь ні слова, я просто втекла, плюнувши на ще дві останні пари та навчання в цілому. Дзвінок на пару уже продзвенів, людей в коридорах поменшало, а коли спустилась на вулицю, взагалі майже нікого не було. Хмурий день, не прикрашений ні снігом, ні буяння весни, тільки усилював апатію. Та йому ніяк не переплюнути того, що окликнув мене на вулиці, тільки но я зібралася покинути територію інституту.

— Дар, — голос прозвучав як грім небесний, так що я навіть спіткнулась, його почувши.

Рев мотора мотоцикла підтвердив мої побоювання, мені ні каплі не здалося. Агрегат зупинився поруч, обдавши мене водою з калюжі. Наче від раптового появлення хлопця мені не достатньо погано.

— Дар! Привіт! – видав тимчасовий володар мотоцикла, заставивши моє око сіпатись.

— Чого тобі, Юро? – нагородила його тяжким поглядом, за таку «бажану» зустріч.

— Як твої справи? – він доволі вдало проігнорував мій тон та запитання.

— Все так же, — продовжила холодно. От же, Говерла, взяв собі за моду кожен день підходити до мене наче просто поговорити. Тільки от всі його розмови зводяться до одного і того ж.

— Раз так, то я знову запропоную тобі… — почав він, та я його перебила.

— Я не вернусь додому разом з тобою, — крізь зуби повторила йому те, що сказала йому, коли він вперше це запропонував.

Справа не в тому, що я не хочу повертатись. На оборот, я хочу до дому, ще і як! Мамі в останні дні зле, проблеми зі здоров'ям поширились не тільки на глузд. Я повинна бути поруч з нею, а натомість застряла тут в якійсь невизначеності. Наче чогось очікую, а воно ніяк не наступає. Мені тут не місце, хоча й дома теж не будуть раді. У батька своє життя, в якого доросла дочка зовсім не входить. Брату теж нема до мене діла, у мене є тільки мама. Вона просила мене витягнути її з лікарні будь-яким способом, і це розбило мені серце куди більше, чим тоді, коли вона просила про теж саме декілька років тому. Мама плакала і благала, а не придумувала безглузді плани втечі. Говорила, що за нею скоро прийдуть і вона дуже боїться цього. І параноя, яка у неї раніше ніколи так виражено не проявлялася, вийшла на новий план. Вона навіть напала на санітара, за що їй приписали сильні медикаменти, що по суті перетворили її в овоч. Розмовляти з нею уже не було сенсу, та й батько не горів бажанням бути нашим посередником. Подумки, я готувала себе до того, що заберу аванс і вернусь, кинувши все тут. Та чомусь мені було дуже важко на це рішитись. В одному я була впевнена: Юрі в цьому відчайдушному плані немає місця. Та він, як виявилося, був упертим мов баран, і зовсім не помічав перепон, таких як мої категоричні відмови.

— Дар, — протягнув він моє ім'я наче я дурне дитя, яке не розуміє прописних істин. – Ти ж розумієш, що рано чи пізно ти все ж вернешся, а я забезпечу тобі там безпеку.

— Тим, що станеш моєю парою? Чи як там це у вас називається? – прийшлось сховати за іронією власну невпевненість. —  Ні, дякою, мені вистачило такого «захисту» від твого дружка.

— Дар! – крикнув він, коли не дослухавши рушила далі по тротуару.

Мотоцикл  знову загарчав, мене попробували догнати, та в ворота інституту виїхала машина, тож йому прийшлось загальмувати, пропускаючи її. Вона ж на диво зупинилась в самих воротах, залишивши мого переслідувача далеко позаду. Я звернула на більш безлюдну вулицю, яку уже вивчила в зад і поперек, як все місто. Все ще дивуючись, як раніше примудрилась там заблудитись, натягнула навушники в вуха, і включила плеєр. Куди я йду я не знала, рухалась чисто на автоматі. Можливо на заправку? А може в сусідній парк? Яка різниця, головне не заснути на ходу і дійти до місця, де можна попити гарячої кави.

Я знала, що він іде за мною. Раніше бачила його силует в лісних хащах біля заправки, чи підсліджувала в натовпі, по дорозі до інституту. Списувала все на параною, чи на спадковість маминої хвороби, та реальність результатів моєї спостережливості проявила сама себе. Мені всього лиш треба було кинутись прямо під машину. Не те, що б я це спеціально зробила. У вухах голосно горланила музика, поглядом, та й думками я була далеко від дороги, яку так не обачно, захотіла перейти. Десь залунали гальма, навівши мене на думку, що Марго в першу нашу зустріч навіть не намагалася загальмувати. Весь дух і навушники вибило з вух, від страху я зажмурилась, і зовсім не зрозуміла, як опинилася в пастці.

Його серце б'ється так гучно і часто, що з легкістю перекрикує моє власне, хоча воно пульсує у вухах. Мене стиснути так, що не можу ні поворухнутись, ні навіть вдихнути повітря на повні груди. Та не через це у мене паморочиться голова. Цей запах, я так скучала по ньому, що на очі навертаються ганебні сльози. Тож я навіть не можу відкрити очі, щоб вони не потекли з них струмками. Ненавиджу себе. Боже, як я себе ненавиджу себе! За цю слабкість, яку я не можу контролювати. Особливо перед ним.