Розділ 56. Пропозиція і плітки

Дарина Люта

січень – лютий 2013 року

Годинник на стіні голосно цокає в повній тиші. Мені б зайняти себе чимось, але я не можу. Руки тремтять, стискаючи мобільний телефон, але я не чекаю дзвінка. Сидіння на дивані під годинником затягується, тож я знову зриваюся, підбігаю до вікна, обережно відсуваю штору і визираю на вулицю. Ні його, ні машини не видно, але я все одно не можу заспокоїтися і відсуваю штору назад. Затискаю руки між колінами, після того, як тихо сповзаю по стінці.

Дивилася у стелю, намагаючись заспокоїтись. Я ввімкнула світло у всіх кімнатах, на кухні горланить радіо. Це все щоб не боятися. Не розумію, що мене так сильно налякало. Викладач підвіз до будинку, ну і що, що він не повинен знати, де я живу? Він же мене не чіпав навіть пальцем, не те, що деякі неврівноважені суб'єкти. Але я злякалася, так сильно, що вже кілька годин витріщаюся в мобільний телефон, усе ніяк не наважуючись зателефонувати контакту під назвою "Прекрасний принц".

Цей чоловік, мій викладач, теж вовк? З чого це він мною зацікавився? Якщо він один із них, то чому мені про це ніхто не сказав? Усі приймають мене за цілковиту дурепу, тож я вже зовсім у цьому не сумніваюся. Чорт, де я вчинила не так, що моє життя перетворилося на це?

Заплющую очі й зітхаю. Я поскупилася, захотіла вчитися. Для чого? Та просто мені хотілося вирватися з уже звичайного пекла. Мріяла про щось більше ніж роль вічної доглядальниці для хворої матері й ледачого братика. Вважала, що здатна на більше, та заслуговую на щастя, як і всі інші. Як же я помилялася.

Заплющую очі й намагаюся заспокоїтися. Навіщо ж я всі свої речі випрала?! Мені б хоч трохи того запаху, мені б хоч трохи спокою, хоч трохи його. Палець сам тисне кнопку виклику, але я встигаю натиснути відбій. Відкидаю телефон на диван, якомога далі від себе, далі від спокуси. Ну, нащо він мені? Цей бовдур із завищеною самооцінкою?! Ігнорує мене, ну й чудово! Головне на кожному кроці не кричить, що мало не трахнув мене. Хоча я ж не знаю, раптом він усім розповів? Крім Івана, той би без шпильок не зміг би зі мною розмовляти й точно з мене знущався. От дивно, братик завжди вважає, що я йому щось винна. Руслана теж так вважає, всі навкруг вважають що я їм щось винна. Починаючи від батька, що кинув на мене нашу сім'ю, закінчуючи білявим покидьком, що розчавив мене, а тепер удає наче я пусте місце. То чого дивуватися, що всі решта про мене такої невисокої думки?

Дверна ручка зі скрипом смикнулася, цей звук порушив мій спокій. Піднялася на ноги, шукаючи чим захиститися. Де моя сковорідка? Куди я її поділа, коли вона мені так потрібна?! Зашурхотіли ключі, і хтось із того боку почав відкривати замок. Схопила перше-ліпше — сумку через плече. Двері відчинилися, і я мало не всадила Юрі по обличчю важкою сумкою з підручниками.

— Ти чого? — здивовано підняв він брови. Хлопчині було і так не легко, адже у нього з плеча звисало тільце сестриці.

— Що з нею? — запитала, відчиняючи двері й дозволяючи хлопцеві дотягнути свою ношу до мого дивана.

Від цієї парочки просто несло алкоголем. Він поклав сестру на диван і втомлено розігнув спину кривлячись. Життя, чи то ба спілкування з Русланою добряче його потріпало. Виглядав так, наче з кимось бився: скуйовджений, з порваним місцями одягом і слідами від взуття на штанах та навіть на футболці, у районі живота. Юра точно з кимось бився, є тільки надія, що не з Русланою. Хлопець важко зітхнув, дивлячись на те, як сестриця заворушилася і заповзла під зім'яту мною ковдру.

— Напилася, — з розумінням відповіла на своє ж запитання, чекаючи, що хлопець піде. Та він скинув куртку, кинувши її просто на підлогу, а після цього пішов на кухню зі словами:

— Пити так хочеться.

Мені не залишилося нічого більше, як закрити вхідні двері на всі замки та піти за ним у кухню. У присутності Руслани і Юри якось навіть дихалося легше. Він стояв біля чайника, по-хазяйськи дістаючи з шафи дві чашки й заварюючи чай. Сіла на диван, підібгала під себе ноги.

Говерла одягнений у білу футболку і світлі джинси, на ногах білі кросівки. Все брудне і пом'яте. Він приготував чай, після чого дістав із верхньої шухляди тацю (я навіть не знала, що вона там є), і печиво. Усе це акуратно поставив на тацю. Мені здалося, що він понесе все це Руслані, але він не став. Поклав тацю на диван поруч зі мною, я  взяла чашку, і пальці обпекло окропом. Скрикнула, відсмикнула руку, кружка мала впасти назад на тацю та облити мене окропом, але не впала. Юра перехопив його і поставив назад на тацю.

— Ти така незграбна, — сказав він, усміхаючись, узяв мене за багатостраждальну руку і подув на неї.

При цьому він дивиться на мене так, що стало ніяково, від того, як близько він стоїть, як дивиться. На мить у мене навіть виникла думка, що він мені зараз біль зніме традиційним вовчим способом — оближе. Відсмикнула руку, навіть відсіла якомога далі, не звертаючи уваги на біль. Юра різко видихнув і опустив голову так, щоб я не бачила виразу його обличчя. Навіть не помітила, що він до цього мало не на колінах перед мною стояв. Він піднявся, сів з іншого боку таці, дивлячись убік.

Мені стало соромно вкотре за свою поведінку, за цей вечір. Сьогодні явно не мій день. Встала і підставила руку під струмінь крижаної води. Коли шиї торкнулося гаряче дихання, здригнулася від почуття дежавю, ось тільки людина, яка викликала мурашки по всьому тілу, не та, що була раніше.

— Дар, поговорімо, — шепоче він тихо, і я навіть відчуваю, як теплі губи торкаються плеча. — Мені набридла ця гра.