Розділ 50. Воля

Олександр Хмельницький

січень 2013 року

Дивиться в нікуди, явно щось згадує. Більше не плаче, але чомусь мені від цього не легше. Навпаки, таке відчуття, що їй по-справжньому погано, настільки, що навіть не може виплеснути свої емоції сльозами.

Стоп, а коли я став так заморочуватися? Коли прийняв її та перестав ненавидіти? У який момент це все зайшло так далеко? І чи хочу я зупинятися?

Відчуваю запах хлопців, значить вони повернулися. Чомусь відчув полегшення, тепер точно пора йти з цього місця. Що діється в її хворій голові, не зрозуміло. З чого раптом сльози? Злякалася брата? А чому на мене такої реакції ніколи не було? Ні, тут щось більше, чергові бабські заморочки. Біля хати кашляє, відчиняю двері, одразу чую крики сварки. Знайомий запах врізається в ніс. Десь я його вже відчував, але не можу згадати де. Судячи з криків, Іван ще й сестру їхню, ту галасливу блондинку, сюди притягнув. Шикарно, тепер потрібно звалювати, поки вона нікому на очі не попалася. Хіба мало, що в голову перевертням спаде, після того, як їх позбавили головної розваги.

Несподівано отримую удар у ребро і з подивом дивлюся на свою ношу. Так я, що її на руках весь цей час тягав? От чого у мене тепер так болить спина! А чи не знахабніла ця корівка? Але нічого не кажу, мені цікаво підслухати розмову, опускаю її на ноги, навіть притримую, щоб не впала. Робить крок уперед, а потім зупиняється і повертається до мене. На обличчі збентеження, забув, що, на відміну від мене, вона не може зрозуміти, звідки чути їхні голоси. Гордовито зітхаю, оминаю цього бегемотика і йду в потрібну кімнату, удаючи, що не помічаю, як вона тримається за мій рукав куртки, слідуючи за мною.

У вітальню прийшли навіщо? Вдихнув повітря і зрозумів, що пахне кров'ю Кирила, отже, все пішло явно не за планом. Штовхнув двері, а потім і бегемотика, коли вона в полі мого зору якось спокійніше.

Треба ж, а Дарина не тільки зі мною така смілива, видно, що за сестру турбується. Це через неї вона сюди приїхала? Як Марго взагалі про неї дізналася? Майже одразу прибираю ці думки з голови. Кирило мляво посміхається, лежачи на дивані. Не потрібно мати вовче чуття, щоб зрозуміти, що він поранений, до того ж серйозно. Дарина стає на коліна поруч із диваном, нерішуче дивиться на нього поглядом цуценяти, якого залишили на вулиці в коробці. Чому на мене вона так ніколи не дивилася, з жалістю і ніжністю? Хоча ні, не хочу заслужити такого погляду, але, однак, це бісить.

Може тому й відштовхую її вбік.  Оглядаю рану, зовсім не загоюється, схоже куля мисливців. Все-таки кінець договору. Діма розповідає дівчатам про мисливців, але краще б помовчав, у мене таке відчуття, що Дарина за першої ж нагоди перебіжить до них, поповнювати ряди божевільних фанатиків, винищувачів перевертнів.

Розриваю футболку, одним поглядом наказую Кирилу терпіти. Блідий, ця гидота вже в кров потрапила. Роздираю пальцями рану, під його крик і дістаю пальцями чортову кулю. Її зім'яло в грудочку, вона пече пальці, напевно з якимось наповнювачем. Відкидаю її майже одразу вбік, шкіра від цієї кислоти починає чорніти, але щойно витираю пальці об штани, рана починає гоїтися. Дімка розуміє все без слів, прибирає кулю, загорнувши її в папір. Решті краще не знати, що тут сталося, а то масова бійня почнеться, а це нікому не потрібно.

— Як він? – запитує моя головна проблема, все ще стоячи поруч на колінах. Відійшла б хоч, а то притискається плечем до мене та удає, що не помічає цього.

— Жити буде, лише шрам залишиться, — відповідаю якомога спокійніше.

Не казати ж їй, що не зрозуміло чи багато отрути в крові, чи сильно він постраждав. Удома, звісно, кров почистимо, може, й оговтається. Кирило і сам це розуміє, тому слабко посміхається, вдає з себе сильного. Давлю тривогу в собі, переживаю за цього бовдура.

— Тепер я буду зі шрамом, крутішим за тебе, братику, — жартує, перед тим, як волею альфи змушую його заснути.

Йому потрібен спокій, щоб рани швидше зцілилися. Дивлюся на Івана, йому, здається, найменше дісталося, він і віднесе Кирила до машини. Потрібно покликати ще Марго і Михайла або хоча б повідомити їм, що машину ми забрали. Залишати їх тут одних не хочеться, мало що може статись. До того ж сестрі Івана і Дарини все повторює одну і ту ж фразу, що їй тут бути не можна. Підіймаюсь з колін, бегемот сама піднятись не може через той весь одяг на ній, тож її теж підіймаю на ноги. Іван йде першим, Діма залишається, щоб розповісти, що сталося. З їхньої розповіді помічаю кілька фактів: перший і найважливіший, сестриця цих двох — дуже дивна особа. Вона знає набагато більше, ніж повинна знати звичайна онука перевертня, і її зовсім не лякає факт присутності серед перевертнів, що дуже дивно. Нехай, як онуку альфи, її не лякає природний магнетизм перевертнів, як інших людей, але це не пояснює її спокою. Серйозно, вона поводиться зовсім не так, як Дарина, та налякана і переживає, а цій хоч би хни. Хіба вона не звичайна слабка людина? Другий випливає з першого, її запах реально знайомий, а без причини запах людини не особливо хочеться запам'ятовувати, аж надто багато людей на білому світі. І факт третій, доведеться викручуватися, щоб мій бегемотик не побіг рятувати вовчицю і шукати проблем на свою товсту дупу. Четвертий, якщо вовчицю і справді пов'язало з мисливцем, то не факт, що договором кінець, але якщо вони її вб'ють, то тут уже не посперечаєшся, мисливців доведеться позбуватися. А там діти, люди похилого віку... До біса, може й обійдеться.

— Що він тепер із нею зробить, цей мисливець? — запитує в мене бегемотик, але я не можу відповісти.