Розділ 49. Сестра

Дарина Люта

січень 2013 року

Не пам'ятаю день, коли зустрілася з Юрою, абсолютно не пам'ятаю. Начебто я тоді хворіла, коли його перевели до нас. Складно сказати, можливо, це було восени, але не на початку семестру. Тоді до нас у клас перейшли два хлопці з тієї школи. Один із них Віталій Корч, високий хлопець, який любив використовувати нас із братом у ролі боксерських груш. Добре хоч, що цей виродок вовком не виявився. Віталій із Юрою не товаришували, хоча й були з однієї компанії, компанії класних відморозків, які любили познущатися з нас із братом і над нашою хворою матір'ю. Мама в нас дуже турботлива, занадто довірлива через хворобу. Вона часто забирала нас додому, навіть коли ми в сьомому класі вчилися. Тоді ті придурки не давали їй проходу, ставлячи непристойні запитання. Мама, дурна, стояла і щось їм пояснювала, намагалася їх повчати. А ці виродки тільки сміялися. На перервах їхнім улюбленим заняттям було від нудьги дошкуляти нам із братом, щоб ми не робили. Юрко ніколи не встрявав у все це, не допомагав, але й не брав участі в тому, що робили його "друзі". Не можу за це його картати, бо коли ці самі "друзі" жорстоко пожартували над ним, я теж не заступилася за нього. Моє шкільне життя було жахливим, як і домашнє. Ми з братом тоді часто збігали, прогулювали, гуляли в парку, базікаючи ні про що.

Тоді ми з Іваном були дуже близькі, нам подобалося читати одні й ті самі книжки, дивитися одні й ті самі мультики, фільми. Ми з ним не мріяли про краще життя, ні на що не сподівалися і не намагалися нічого змінити, просто жили. Як усе змінилося в момент. Коли Юрко з'явився в моєму серці, складно сказати. До цього мені подобався інший хлопчик, ми дружили ще з дитинства. До того моменту, коли класі у восьмому ми поїхали всім класом кататися на лижах, це перетворилося на манію. Так, як я дивилася на нього, більше ні на кого не дивилася. Так, як мені зносило дах від одного єдиного його погляду, мені ніколи його не зносило, ні з ким.

Пам'ятаю, одного разу дівчата підняли слух, що йому подобається Наталя Кубанська, з нашого класу. Тиха, нічим не примітна дівчинка, з не дуже гарною зовнішністю, але чомусь із нею всі дружили. Після цього я стала поводитися по-іншому, намагаючись бути ще тихішою і ще скромнішою, ніж вона Не те щоб я і не була до цього тихою і скромною, але все моє дитинство пройшло з хлопцями, друзями брата. Один із них був із нами в класі. Він за звичкою дражнив мене, а я за звичкою ганялася за ним, погрожуючи, що вуха відірву. З дівчатками я дружити не вміла. Вони мене до себе не брали, а ходити за ними хвостиком мені не дуже хотілося, тож залишалася невелика компанія брата.

Можна сказати, вступивши до училища, я зробила нарешті правильний вибір, скинувши із себе обов'язок дивитися за братом. Ось тільки я до зубного скреготу хотіла залишитися в школі, залишитися з Юрою. Мені шалено його не вистачало і, коли було зовсім важко, я стискала ту єдину його фотографію і тихо плакала. У моєму житті чомусь дуже багато сліз, можливо, це все лише тому, що я плакса. Якщо так, то Юрко просто хороший сусідський хлопець, Іван мрійливий книголюб, Кирило місцевий блазень, а Кай шкільний забіяка. Як легко б було жити, якби можна було наділяти людей ось так, простими та всім зрозумілими ярликами?

Що я накоїла? Знову зганьбилася перед Юрою, розлютила його. Він ніколи не любив мене, я йому навіть не подобалася ніколи. Стільки разів говорила це собі, щоб ні на що не сподіватися. Не люблю сподіватися на краще, надто боляче, робити це даремно. Краще відразу морально підготуватися, що все буде погано. Ось тільки я в підсумку все одно завжди залишаюся неготовою, завжди плачу і страждаю. Схоже, страждати в мене виходить найкраще.

Ми вийшли з таємного ходу до наметів. Залишатися тут не хотілося, особливо знаючи, що скоро повернуться інші, і знову побачу Юру. Кай піднявся до багаття і зупинився біля нього, все ще тримаючи мене на руках.

Дивно, що не скиглить, яка я важка, не обзиває свинею, або чим гірше. Йому ж подобається мене принижувати, подобається вигадувати слова, що вдарять по моїх комплексах сильніше. Йому подобається мій біль і мої страждання, а сльози дратують. Так? Я ж права? Але чому він зараз мовчить? Може, я настільки жалюгідна зараз, що навіть такий альфа-козел мене не чіпає? Як же мені не подобається все це. З Каєм завжди потрібно бути на сторожі, боятися подати голос і висловитися так, щоб не отримати пухнастою лапою по обличчю. Адже так? Але ж я так не роблю, кричу на нього, коли зла, звинувачую і не церемонюся з ним так само як і він зі мною. З Юрою все не так, висловившись зараз, я почувалася в рази гірше, ніж від чергової рани, отриманої за допомогою жертви клею ПВА. Можливо, річ у тім, що мене хвилює, що Юра про мене думає або не думає взагалі, думки ж Кая мені якось байдуже. Можна було б порадіти різкій зміні поведінки альфа-козла, але мені надто незвична ця його "турбота". Хочеться побути на самоті, розплакатись з горя і змиритися з тим, що навіть якщо Говерла ніколи не відповість взаємністю, я не зможу його викинути з голови.

— Хочу додому, — промовила здавленим голосом, бо мені здається, що вовки ось-ось прийдуть до нас.

— Хлопці повернулися, — різко відповів Кай і притиснув до себе сильніше.

Ви коли-небудь їздили на мотоциклі на швидкості сто кілометрів на годину без шолома? Так ось я зараз відчула те ж саме, в обличчя, прикрите капюшоном, вдарило крижане повітря, коли альфа різко стартував. Як він біг так швидко зі мною на руках, я не знаю. Але кількість снігу, який мимоволі з'їла, була дивовижною. Коли він зупинився, у мене ледь серце з грудей не вистрибнуло, я аж закашлялася від потоку холодного повітря. Відчинив двері у вовчий замок. Як ми так швидко тут опинилися?