Розділ 48. Глядач

Олександр Хмельницький

січень 2013 року

Інша частина вечора пройшла на ура, Ренат своїх дворняжок відпустив, влаштували спаринги. Битися відразу з кількома — це не те саме, що зі своєю зграєю. Було весело, чесно. Класно забути про свої проблеми та не відчувати зовсім нічого: ні злості, ні люті, чи болю. Так порожньо і тихо. Принаймні я так думав, поки не прокинувся вранці в лісі. При цьому в людській подобі, і в цілому одязі, нічого не пам'ятаючи. Як я взагалі тут опинився, якщо пам'ятаю, як заснув біля багаття з іншими.

Може через це в мене розболілася голова? Уся та дурня, від якої я, напившись, утік учора, нікуди не поділася, я б навіть сказав, посилилася. Тому, що раптово стало зрозуміло, чому звір не подавав ознак життя, поки я пив, немов знав, що розслаблюся, а на ранок буду помирати від болю. Може тому пити перевертням не варто? Хіба мало чого я взагалі міг накоїти... Чи це був не я, а звір? Якщо подумати, то що він зробив би в такому разі насамперед?

І ось після цієї воістину лячної думки, я вже на своїх двох побіг до табору. Захекався, як ідіот, поки дістався, а там усі ще сплять. Підходжу до намету, моє покарання всередині та про щось спокійно розмовляє в Марго.

Ох, як же полегшало! А то я вже думав... Ні, навіть згадувати не треба. Голова розколюється, настрій моторошний. Принаймні так було, поки це диво не зволило вийти. Де мій поганий настрій і головний біль, якщо вийшов цей плюшевий бегемот, картинно повалився в замет і не зміг встати. Мені навіть довелося стримувати сміх і бажання допомогти цьому бегемоту піднятися, роздяглася на мою голову.

Обличчя розмалювала, можна подумати повія на глибокій пенсії. А як надушилася, мати чесна, навіть очі сльозяться... Ніс так узагалі ледь не відсох, не те що її реального запаху не відчувається, та взагалі жодних запахів відчути неможливо. Наче відро смердючих парфумів на себе вилила. Ой, хана моєму нюху, хана! Господи, та я вже шкодую того бовдура, якому цей приз дістанеться, він же помре від такого щастя. Блін, забув, це ж я.

Не втримався від підколів, проходячи повз, затиснув ніс, і "комплімент" сказав. Усе, як годиться, щоб її розлютити. Але ні, це диво тримається. Увесь час стримую посмішку, напевно на мене чекає цікава вистава від нашої невизнаної актриси. Принаймні, антураж уже вражає, як і те, що вона в усьому цьому одязі примудряється ще й рухатися. Але під час переходу печерою, розумію, що я явно пропустив момент, коли це диво попросило кучерявого про те саме, що й мене. Серйозно, вона це зробила! З'явилося непереборне бажання тріснути її, як і цього засранця. Ось тільки якраз тримаю її за руку, щоб не звалилася. Ми-то, звісно, все бачимо в темряві, а люди ні. Чим, до речі, користуюся, дратуючи кучерявого тим, що мені дістався цей бегемот, а йому Марго. Чи може це мені так не пощастило, що опинився поруч?

— Дід не дозволив, — зізнається брат із таким обличчям, що почуваюся повним виродком, бо вона стискає мою руку.

Злиться? Турбується? Чомусь гладжу її маленьку долоню великим пальцем, заспокоюю. Бегемот запитує про свою подругу, але звідки братові знати про те, що з нею? Те, що Ренат його не відпустить, і так ясно. Правило для всіх одне, він не зможе піти проти іншої зграї. Про що вона взагалі думала, просячи його про таке? А він, про що думав, коли погоджувався? Та зрозуміло про що, ідіот закоханий. А вона-то? Напевно, зовсім зневірилася, раз на таку дурість зважилася? А я куди дивився? І ось така каша в голові весь час, так що хоч непробудно пий. Але ні, все, більше ніколи не буду, одні проблеми від цього. Що мені з ними робити? Я не знаю. Тільки, перед тим, як виходимо з переходу, відпускаю її руку.

Вийшов у коло церемоніальної кімнати й став на те місце, де зазвичай наша зграя стоїть на зборах. На гордій самоті, бо хлопці ще не повернулися. Ловлю себе на думці, що переживаю за них. От же примудрилося мене зграю собі роздобути, проблема на проблемі. Рінату, напевно, мене не зрозуміти, він винятково онуком своїм і дорожить, інші його хлопці — всього лише пішаки. Не знаю, сумно це, чи ні, але чомусь уперше думаю про те, що кучерявий напевно цим користується у звичайному житті. Якось у ньому поєднуються якості звичайного хлопця і маніпулятора, типу Марго. Немов усі ми в його очах лише пішаки. Але, швидше за все, навіть у своїй власній грі кучерявий зазнає поразки. Можливо тому, що все ще вважає, що це просто гра, а не справжні почуття.

Він усміхається їй, але вона не усміхається у відповідь. Відводить погляд, він холодний, як лід. Кумедно, образилася, мабуть. Чи так собачка була дорога? Не встигаю в думках поглумитися над нею, бо натикаюся на її дуже дивний погляд. Дивиться, не відриваючись, саме на мене. Це не осуд, це не благання, це навіть не вдячність. Навіть коли ми зустрілися в будинку на другому поверсі, до того, як я її на місце поставив, вона дивилася на мене не так... ніжно. Чому мені ніяково від цього погляду? Що взагалі з нею відбувається, чому доводиться приховувати свій погляд, щоб вона не дивилася на мене?

Хто міг подумати, що в цій звичайній дівчині такі ораторські здібності? Та це майже дар! Переконати людей, що багаторічна традиція — просто збочення за мірками нинішньої моралі. Ловлю себе на думці, що в неї вийде відбитися від цих ідіотів і без мене, а ще, що вона чудова. Але це тільки на мить, майже відразу вона все псує, подивившись на брата. А дивитися є на що, він скоро від ревнощів вибухне. Це ж яка подія, дівчина йому у відповідь не посміхнулася і в очі дивитися уникає.

Відчуваю, що заводжуся, але Дарина вміє здорово відвертати на себе увагу. Сміюся над її безсторонніми прикладами та шкодую, що мені таке навіть на думку не спало. Але все починає йти явно не за планом, коли в розмову влазить Ренат. Занадто часто дивиться на брата, і погляд цей не обіцяє нічого хорошого. Не в тому сенсі що закоханий, ні, радше погляд людини, яку поранили в саме серце. Це через песика цього, чи що, так його? Балаканина нашого бегемотика, між іншим, корисною може бути, хоч дізнався, чому вони її не чіпають. Як висловився Ренат, він навіть дав обіцянку дідові Даринки й Івана, що не зачепить їх до переходу, і також потім, якщо він так і не трапиться. Старий вовк, звісно, бреше, це була не обіцянка, це був наказ. Щось мені підказує, що ця історія не така проста, як хоче її піднести Ренат. Та ще й наказ цей на всіх у зграї поширюється, тож зрозуміло, чому братик зв'язаний по руках і ногах. Не може протистояти волі діда.