Розділ 46. Прохання

Дарина Люта

січень 2013 року

Спочатку його обличчя не виражало жодних емоцій, і я ризикнула припустити, що він допоможе. Потім його пухкі й злегка бліді від холоду губи розпливлися в жорстокій усмішці. Одразу зрозуміла, що даремно намагалася, але все ж вирішила одразу не здаватися.

— Ти ж ще вчора казала, що впораєшся з усім сама, — іронічно заговорив він. Мені захотілося заліпити йому ляпаса, навіть якщо він трісне мене за це у відповідь.

— З тим, що ти накоїв, я й сама впораюся, але зараз розмова не про це! — підняла підборіддя, свердлячи його поглядом.

У тьмяному світлі лампи його очі здавалися темнішими й тьмянішими, чимось невловимо схожими на мої. Хоча може, це я перебільшую? Волосся укладене назад за допомогою лаку. Хто б йому сказав, що йому не личить ця зачіска? Він так здається набагато старшим за свій вік. Скільки йому років, до речі? Раптом він такий же молодий дідусь, як Ренат? Хто цих перевертнів знає, скільки їм років насправді?! Щось мене не приваблює думка про те, що мене жадає старий. Та ще й цілувалася я зі старим, і голим його бачила... Гидота якась!

Під очима темні кола, знову не спав? Пуховик не застебнутий, під ним біла футболка і темні вузькі штани з широким ременем. На ногах білі кросівки всі в снігу. Весь одяг від якогось бренду. І це йому футболки знадобилися назад? У житті не повірю!

— І в чому ж я маю допомогти? — він підняв запитально одну брову, при цьому глузливо дивлячись на мене.

— Врятувати Тасю. Її зграя розірве на шматки, якщо наздожене! А якщо ні, від її необдуманих дій можуть постраждати люди. З цим треба щось робити! — зробила кілька кроків у напрямку до нього, намагаючись його переконати.

— І що з того? — безпристрасно запитав він.

Його тон, ця насмішка в погляді, так дратують! Усе в ньому мене шалено бісить.

— "І що з того"?! Тобі начхати, що можуть люди постраждати?! — крикнула, борючись із бажанням потрясти його так само як він це робив учора зі мною.

— Начхати. Якщо ти не помітила, у нас є закон не втручатися у справи чужої зграї. Тож Ельнар може робити з нею все, що хоче, ніхто не буде його зупиняти, — слова альфа-козла звучали так байдуже й безпристрасно, що я не втрималася і схопила його за пухнастий капюшон і потрясла, змушуючи нагнутися так, щоб дивився мені в очі.

— ТА ЩО З ВАМИ НЕ ТАК?! Хто такі закони придумав?! А що, якщо він її ґвалтувати та вбивати перед вами буде? Ви теж просто дивитися будете?! Ви ж чоловіки, захисники! Як так можна?! — зірвалася, на нього.

Серце надривалося в грудях, а руки тряслися від сильних емоцій. Але фізіологічно коїлося щось дивне, мені більше не хотілося їсти, натомість мучило почуття не гірше за голод. Я хотіла доторкнутися до його гарячої шкіри, потопаючи в його ароматі. Руки судомно стискали краї капюшона не тому, що я була зла, атому, що боялася не стриматися. Всюди був його запах, і мені чомусь страшенно хотілося спати. Це так суперечило моїй злості й розпачу, що я почувалася справжнісіньким наркоманом, який заради того, щоб отримати дозу, зрадив близьку людину.

Чому я не побажала позбутися перспективи стати вовчицею? Тоді б я точно більше цього не відчувала! Адже я могла! От тільки я була така зла, що витратила бажання даремно.

— Ми захищаємо тільки СВОЇХ! До чужих вовчиць нам діла немає! До людей тим більше! — напевно, він теж почав лютувати. Може це навіть і добре, краще я буду його боятися, ніж бажати торкнутися.

— Але мене ж ти захищав! А я не ваша вовчиця! То що з того? — схоже, ми тепер будемо кричати один на одного і звукопоглинальний поролон, яким обшито намет, ніяк не зможе приховати наш скандал від інших.

— Ти що дурепа? Не розумієш? — він усміхнувся глузливо і вирвався з мого захоплення, відійшовши на крок.

Мимоволі стиснула губи.

— Я не твоя, — сказала твердо, з ненавистю дивлячись на нього.

У відповідь він лише засміявся, прикривши рукою обличчя. Його сміх був таким щирим, що в грудях дивно потепліло. От якби він ще не над мною сміявся. Сміх припинився різко, і він втупився на мене з прохолодною посмішкою.

— Що тобі ця вовчиця зробила такого, що через кілька днів знайомства ти так кидаєшся її рятувати? Це її вибір, ти забула про це? То навіщо ти хочеш врятувати її від самої себе?! — на його обличчі грали жовна, він шалено злився, але мені здалося, що він просто ревнував.

— Вона мій друг! — відповіла тут же

— І що з того?! Як можна назвати ледь знайому людину другом?! — тиснув він на мене своїм зростом.

— А як можна назвати людину своєю парою, тільки через якийсь запах?! — розлютилася у відповідь.

— Я ніколи не називав тебе своєю парою і НІКОЛИ не пропонував нею бути! — його голос пролунав ще зліше, ніж до цього, очі вже горять червоним і зіниця довга, як у звіра.

Він, і справді, не говорив такого. Ніколи не пропонував і навіть не намагався до мене залицятися. У грудях боляче стиснулося, таке відчуття, ніби мною знехтували. Відігнала від себе ці неприємні думки, намагаючись зосередитися на тому, для чого його покликала. Але зосередитися було складно, було таке відчуття, ніби мені хтось дав під дих. Але чому?