Розділ 44. Допоможи мені

Дарина Люта

січень 2013 року

Чому вони весь час мене зупиняють? Чому не дають робити те, що я хочу? Мені так набридло бути іграшкою для биття, безвольною жертвою і свідком того, що відбувається. Шалено хочу вірити, що я все ще господиня свого життя, тіла і розуму. Але вони раз за разом доводять, що це зовсім не так!

— Ти нікуди не підеш! — у голосі братика сталеві нотки, але я не звернула на них уваги.

— А я тебе не питала, можна мені йти, чи ні! — вперто заявила, піднімаючись із прим'ятого спальника, але братик штовхнув мене назад на нього.

Ми в наметі зграї братика. Крім нього тут Діма і Кирило. Обидва стоять осторонь, перекривши мені шлях на свободу. За брезентом у вигляді перегородки, що ділить намет на дві частини, лається Марго з чоловіком.

— Що ти наробила, Марго?! — вкотре скрикнув чоловік.

— Те, що повинна була, Михайло! Дівчинка страждала, я просто підказала їй вихід із ситуації! — дуже різко вкотре закричала йому у відповідь Місис Тактовність. Такими темпами її доведеться позбавити титулу Місис Тактовність. Мої батьки теж так от постійно сваряться, але вони не розлучаються тому, що не мають куди подітися з нашої квартири, ну і тому, що тато не може кинути хвору маму. Але ось у Марго і Михайла таких проблем немає, напевно.

— Це не вихід! — загарчав чоловік на дружину.

— Чому ж? — які істеричні нотки в голосі в нашої Місис Тактовність. — Для тебе це було виходом!!!

— Іван, пусти мене, — промовила тихо, але наполегливо. Вовки не показували, але я розуміла, що вони користуються моментом, щоб підслухати розмову батьків.

— Ні! — гаркнув братик, все ще злиться, що йому довелося свою альфа-суку відпустити та сидіти тут зі мною та іншими. Один Кай зі зграї не спостерігався, веселиться з рештою, придурок!

— Бо такий вихід не зробив ні мене, ні тебе щасливими, Рито! — голос пана Дем’янів  звучав дивно, та й дружину він назвав не так, як зазвичай. М'якше якось, ніжніше.

— Не називай мене так! — зло прошипіла жінка, за брезентом щось трапилося, і я повернулася на спальнику, обережно підглядаючи в щілину між двома шматками брезенту. У наметі світить ліхтар, на підлозі тільки два спальники і якісь речі у двох сумках. Марго стоїть навпроти чоловіка і дивиться на нього з ненавистю. Чоловік точно постарів на кілька років за кілька хвилин, схоже він не звик до її істерик.

— У тебе немає права називати мене так! Ти втратив його багато років тому, коли вбив п'ятьох людей, яких я кохала, — від звуку її голосу я здригнулася, він був сповнений такого болю і відчаю, що мене буквально роздирало від співчуття. Адже вона говорила, в тій казці, що постраждала людина, яку вона любила. Виходить, постраждав не тільки він?

Пан Дем’янів  опустив плечі, я застигла на місці, не вірячи, що ця нешкідлива (якщо не брати до уваги того, що він намагався перетворити мене на монстра) людина могла вбити п'ятьох людей. Мені здається маячнею те, як просто вони говорять про смерть. Усі вони говорять про неї так, наче вбити когось для них нічого — повна дрібниця. Наче вони не люди, а герої якогось фільму, життя для них нічого не означає.

— Я не міг себе контролювати, ти про це знаєш, — дуже різко відповів їй чоловік, і я вкрилася мурашками.

Він не каявся, ні краплі не каявся в тому, що зробив. У нього було виправдання, просте виправдання, але ні краплі каяття у своєму вчинку. Ймовірно, Марго це теж відчула. Рука в теплій рукавичці піднялася, щоб вліпити йому ляпаса.

— Але ти зараз вчинила нітрохи не краще за мене. Дівчина зовсім недосвідчена, а ти штовхнула її на такий страшний вчинок. Думаєш, зараз буде менше жертв? — його голос звучав відсторонено, ніби як зовсім інша людина говорить. Якась чужа і жорстока, навіть Марго начебто це помітила.

— Тобі було все одно на те, скільки було жертв. Ти забрав те, що хотів, залишивши після себе купу трупів! — зло випалила вона, на її обличчі блищали сльози. Схоже, вона не очікувала від чоловіка такої реакції й таких слів.

— Нехай, мені було все одно, як і цій маленькій вовчиці буде все одно. Але тобі ж не було байдуже, правда? Ти уяви, що своїм вчинком підписала когось на те, що сама пережила. Невже ти б хотіла незнайомцеві такої ж долі? — холодно сказав він дружині та, зрозумівши, що наробила, почала повільно осідати на землю.

— Ці люди, їхні смерті будуть на твоїй совісті. Адже колись ти присягнулася мені, що нікому не розповіси цього, — Марго осіла на підлогу і закрила обличчя руками. Плечі її затремтіли, вона тихо плакала, але пану Дем’янову, судячи з усього, було все одно. Він із безпристрасним виразом обличчя повернувся і вийшов до нас.

— Дарино, у тебе начебто сестра в місті залишилася? — запитав він раптом у мене, і я злякано здригнулася від м'якого тону його голосу. Адже зовсім недавно в ньому не було нічого такого принаймні коли він говорив із дружиною. Кивнула замість відповіді.

— Подзвони їй, скажи, щоб не виходила з дому, це небезпечно, — сказав він і пішов до виходу.

Мої руки затремтіли від переживань. Адже він і справді боїться і переживає! Це не брехня! Руся може постраждати.

— Іван! — злякано крикнула на брата, той про щось зосереджено думав.