Розділ 43. Бажання

Дарина Люта

грудень 2012 року

Сніг падав на обличчя, я роздратовано здувала сніжинки з носа і щік. Під ногами він теж хрустів, кросівки провалювалися в нього майже по коліно. Пара спортивних штанів брата обважніли через налиплий на них сніг. Руки сховала в кишені брудного пальта, щоб пальці не відморозити. У двох вільних кофтах під пальто якось усе одно було холодно.

Переді мною йде брат, злегка прибираючи на шляху сніг. Ми йдемо між двома величезними скелями стежкою завширшки в кілька метрів. Ззаду йде Кирило, який за двадцять хвилин задовбав уже всіх своєю балаканиною. Усіх — це мене й Івана, більше нікого з нами немає. Решта, як обмовився брат, з огляду на те, що зі мною він тепер показово не розмовляє (яка ж він усе-таки по характеру дитина), уже там, у храмі, священному місці й бла-бла-бла... якому місці на вершині гори.

Відмороженою п'ятою точкою чую: там буде страшенно холодно. Живіт бурчить, хоч би погодували нелюди. І це мій новий рік! Не знаю, скільки зараз часу, але вже пізно і темно. А нормальні люди зараз олів'є і їдять. Живіт гидко забурчав, нагадуючи, що голодна смерть — це не про нас.

— Ринка, вгамуй свого голодного звіра! — крикнув за спиною Кирило, і я страшенно пошкодувала, що не можу йога за вуха відтягати (суто з почуття самозбереження).

Ось ідемо вже, чорт знає скільки часу, і я все більше шкодую, що сама напросилася на їхній шабаш. Або, що там у цих вовків? Адже сиділа б зараз у кімнаті й повільно божеволіла. А що ще робити, коли немає інтернету, телебачення, та навіть банально книжки, а вийти за двері не дають? Хоча, може я це вже давно зробила? Сиджу, напевно, десь у психлікарні, відпочиваю…

— Ще далеко? — запитую роздратовано.

— То чого ти туди захотіла, якщо навіть шлях туди не витримуєш? — пожартував братик, але я його щасливо проігнорувала.

Одразу згадалося, як у восьмому класі ми з класом їздили на лижах кататися. Тоді я зрозуміла, що навіть на саночках кататися ніколи не буду, не те що на лижах. Пам'ятаю, як він стогнав, коли ми на гору підіймались, довелося майже тягнути його на собі. А ще в мене після тієї поїздки залишилася спільна фотографія, на якій майже в центрі Говерла — мій скарб. Точніше вона була моїм скарбом, а тепер я і не знаю, як до всього відноситись.

— Майже прийшли! — відповів Кирило ззаду і, непомітно для братика, взяв мене під лікоть, допомагаючи йти.

Несподівано якось, жаліє мене чи, що? Гаразд, я якось втомилася сама йти. Протримали мене в кімнаті майже до темряви, а потім я раптом зрозуміла, що в домі, окрім мене і моїх сторожових песиків (Кирило й Іван — гав!), нікого не залишилося. Чергова вовча здатність проявилася, пора закуповуватися Віскасом? Хоча Віскас для котів, а тут Педігрі більше підійде, напевно. Ну, тоді спишемо все на параною.

— А де всі? — запитала я тоді у своїх наглядачів.

— Пішли святкувати, — дуже так невдоволено і зло буркнув Кирило у відповідь.

Мені б його пожаліти, все-таки цілий день за мною спостерігає, втомився бідолаха, але більше стало цікаво, чого мене з собою не потягли?

— А нас чого не взяли із собою? — не те щоб мені дуже хотілося з ними новий рік святкувати, мені просто їсти банально хотілося.

За дверима настала тиша, а потім вузькоокий підозріло веселим голосом видав фразу:

 — Так наказу не було.

— Отже, ми можемо теж піти? — запитала, знаючи, що цей хитрун відповість.

— Ага!

— Ні! — гаркнув брат.

— А там, де святкують, всі зібралися? — вирішила я пограти на почуттях братика. — Альфи там, інші блохасті?

Кирило невпевнено підтвердив, і я зробила контрольний:

 — А що альфа-су... самка сама може собі пса вибирати? Коли їй цього захочеться? Навіть зараз, декому на зло?

От даремно, це я даремно ляпнула. Іван йшов попереду, хоча б у людській формі, але сильно сказився від того, що не може від мене відійти. Ще трохи й він або мене розірве, або плюне на наказ Кая і полетить на всіх парах похоті (любов'ю це називати не хочу) до тієї, або на спину закине, щоб пересуватися швидше. Останній варіант мені подобається, мені б зараз на тепле плече і повисіти спокійно, погрітися. Схоже, всі вовки ревнощами по голові приголублені. Вийшли ми нарешті з цієї ущелини та такий вітерець по мені вдарив, що бажання повернутися назад зупиняв лише той факт, що назад теж доведеться йти з цими двома та ще й самій.

Попереду якісь руїни з величезними колонами та за пів кілометра світло від розвішаних гірлянд і величезного багаття. Щосили горланить новорічна музика. Якось не так я собі вовчу сходку на новий рік уявляла. Ми рушили туди, атмосфера моторошна, особливо посеред цих руїн. Не вистачає тільки свічок всюди, і все, ми в якомусь фільмі жахів. Замість них гірлянди блимають не в тему. На мій подив ніхто не вийшов нас зустрічати, може наш сморід в інший бік смердів?

Ми підійшли ще ближче, вони навіть три великі намети розставили недалеко від багаття. Самі ж вовки зібралися в півколо, щось вигукуючи двом вовкам, які билися. Та вони там живий тоталізатор влаштували! Братик одразу рушив у бік своєї альфи, вона стояла серед натовпу, щось радісно вигукуючи, схопив її за лікоть і потягнув убік.