Розділ 42. Сім'я

Дарина Люта

грудень 2012 року

У навороченому смартфоні Кирила я чула тільки гудки, тато не брав слухавки. Попри те, що я дзвонила з незнайомого для нього номера, він однаково мав узяти слухавку. Гудки мене налякали та, коли він усе ж таки взяв слухавку, я не стрималася і зі схлипом крикнула в телефон:

— Тату!

— Дарина? – ледь почула голос батька на тлі якогось шуму. — Що сталося?

— Тату, я хочу додому! — зізналася збитим від ридань голосом. — Дуже, дуже хочу!

Почувся якийсь шум і монотонний чоловічий голос на фоні щось нерозбірливо говорив. Спочатку я подумала, що це телевізор, але батько прикривши слухавку просити вибачення, після чого наче скрипнули двері та стало дуже тихо. Тихо настільки, що я тут же пожаліла про свою слабість. Він висміє любе моє переживання, чи страх, а якщо він виявиться справжнім найде одразу ж винного – мене. Тільки я собі винувата, більше ніхто. Тому я й не змогла розказати ні батьку, ні кому ще, що зі мною зробив мій одногрупник на випускному. Я б все одно була винувата в його очах, тому що пішла туди, тому, що довірилась. І зараз, все що тут відбувається – тільки моя вина, тому, що це я приїхала в то чортове Біле Ікло! От тільки все це так несправедливо, що мені зносить дах. Особливо від тої байдужості, й холодності, з якою він мені відповідає:

— Ти не можеш знову поступати необдумано, зараз це не на часі.

— «Не на часі»?! – з сарказмом перепитала, не справляючись з власним

— Дарино, зараз не час! – повторює він, майже кричить на мене, що заставляє мене заткнутись, та лиш на мить.

 — А коли буде час, тату?! Ти хоч уявляєш, що ці виродки... ці вовки зі мною збираються зробити?! — закричала, не подумавши, і тут же закрила собі рота.

— Що? – голос батька став настороженим. – Що сталося?

А що я власне маю йому розказати, що купа перевертнів збираються використати мене, як трофей для своїх божевільних ігор?! Це егоїстично, дуже егоїстично з мого боку. Тато в мене немолодий, хворіє часто,  я його й до інфаркту довести можу. Та й не захистить він мене, не спасе. Він ніколи не був для мене надійною стіною, що захищає від страшного світу. Сильний, тільки коли справа стосується биття жінки та дітей, слабкий, коли треба банально поговорити з сусідом по поводу прорваної труби. Може він і правий, й у всьому цьому винна тільки я?

— Усе добре, тату, просто дуже хочу додому, — ледве вирівняла голос, тому що до горла підступили зрадницькі сльози. – Тут же Іван зі мною, так що все буде добре, я за ним догляну.

— Впевнена? – перепитав він, та не особливо вслухуючись, навіть зітхнувши з полегшенням. – Добре.

— Де ти? – спитала, бажаючи з'їхати з цієї теми.

— У лікаря.

— Маминого? Ти в лікарні? – оживилась, забувши про всі свої питання і страхи, прийнялась міряти кімнату кроками.

— Так, — сухо, скупо, наче йому ця тема не приємна.

— Як вона? Ти забираєш її додому?

— Ні.

— Чому? – він не барився з відповіддю, тому я деякий час нервово вслухуюсь в тишу, а потім, як завжди, на нервах починаю сама говорити. —  З нею ж все нормально? Як вона себе почуває? Ти ж приніс їй щось поїсти? Вона їла?

Він не відповідав, тільки зітхнув, чим налякав мене до нестями.

— Я хочу поговорити з мамою, — після паузи попросила, відчуваючи, що тремчу від страху.

— Вона зараз не в змозі говорити, дочко, — відповів він, при тому наче зітхнувши.

— В сенсі?

— Вона спить, — пояснив він якимось відстороненим голосом. – Їй дають дуже сильне лікарство й ще якийсь час вона буде не в змозі говорити. Потім дозу зменшать і їй стане краще.

Він говорив, а у мене перед очима спогади про маму, після її перебування в лікарні. Вона змінилася, її накачали так, що навіть через місяць, коли її виписали, вона нагадувала овоч. Їй знадобилось пів року просто щоб прийти в себе. На задньому фоні батька позвав жіночий голос. Він що попхався в лікарню до дружини разом з коханкою?! Верх цинізму. А та стара коза напевне прийшла позловтішатись з мами. Розтерла гарячі злі сльози з обличчя, криво і нещасливо посміхаючись.

— Тату, я хочу спитати, — почала я сміло, та намагаючись сформулювати питання, яке мене хвилює, розгубила все завзяття.

Як мені про таке запитати? «Тату, ви з дідом мене ж не продавали заради квартири і його операції страшним вовкам?» Якось це вже зовсім жахливо звучить, усе-таки в них, можливо, не було вибору. Може, було якесь розумне пояснення, крім грошей?

— Тату, — зібралася з духом, — тут така річ... — а він узагалі знав, що Юра зі мною вчився і що це був саме він? — тут є хлопець один, він каже, що я його пара ще з дитинства, ти щось про це знаєш?

На тому кінці була тиша, яка перервалася словами наче медсестри, що просить зайти до кабінету.

— Це не правда, — після довгої паузи все ж таки відповів батько, і я зависла в розгубленості.

Це що виходить, Юра мені збрехав? Навіщо?! Ні, звісно, добре, що батьки й дід мене не продавали, але так і хочеться запитати, а звідки взялися гроші на квартиру й операцію? Та й навіщо Юрі було таке вигадувати? Про діда і все інше? Звідки він узагалі про нього дізнався?