Розділ 40. Пара

Дарина Люта

грудень 2012 року

Мені було приємно. Просто приємно! Нехай він утримував мене за шию і талію, нехай цілував з незрозумілих мені причин, я все одно насолоджувалася. Насолоджувалася цим поцілунком, як безневинна закохана дурепа, хоча і не безневинна, і не закохана. Було так по-дитячому зворушливо, що так сильно відрізнялося від нашого першого поцілунку, а вже тим паче від учорашнього поцілунку з Каєм.

Що цей гад зі мною зробив, що я весь час про нього згадую?! Знищу його, обов'язково, але потім. Але, що довше тривав поцілунок, то менше мені він подобався. Таке враження, що потяг до Юрка сходив нанівець, показуючи, який насправді він безпристрасний. Навіть сказала, байдужий зараз, коли цілує мене. Жодної ініціативи, жодного інтересу, окрім утримання за шию і талію — взагалі нічого. Немає ні іскри, ні пристрасті, він ніби чекає чогось.

Чого? Моєї ініціативи? А навіщо вона йому, якщо я не пручаюся? Я маю очі заплющити й розтектись перед ним калюжею щастя?  Що, на його думку, я маю зробити коли мене цілують без дозволу? Чому мене це дратує? Тому, що він хоче, щоб я підкорялася? Це що, особлива вовча риса?! То альфа-козел, то їхні закони, то моя хвороба — ВСІ хочуть мене підпорядкувати собі!

Але я не хочу! Мені набридло!

Штовхаю його від себе, напрочуд піддається, і цей поцілунок, який спершу видався мені ніжним, а потім огидним, закінчується. Одночасно в кімнаті чути шум, знову двері в кімнату вибили. Я навіть не здивувалася, коли з'явився альфа-козел, виблискуючи червоними оченятами, і почав насуватися на Юрку, який задоволено посміхався.

Так він лише для цього? Тільки для того, щоб Кая позлити, мене поцілував? Мить і Юрка опинився поруч і не особливо церемонячись, засунув мене собі за спину.

— Привіт! —  сказав він, хоч я не бачила його обличчя, але впевнена, він усміхався.

Навіть голос прозвучав радісно, так його розпирає від того, що Кая розлютив. Я стою за спиною Юри, відчуваючи змішані почуття. З одного боку, мене нудить через те, як мене банально використали. Адже він мене використовував у зовсім незрозумілому плані. Не скажу, що не помічала раніше, як ще в школі Юра, посміхаючись ось так, як зараз, міг підпорядкувати собі іншу людину, перетягнути на свій бік кількома словами. Адже справді, коли він усміхається, теж хочеться усміхатися. Коли він цілує, тоді... погано. Здається, планка, на якій я в нього стою, впала нижче нікуди. У школі він не розмовляв зі мною, майже не помічав, під час тієї зустрічі в нього з'явився інтерес, і тільки через мій сморід, зараз же я скотилася до низу, де, сказавши мені кілька бажаних для мене фраз, він використає, як захоче, а потім викине, награвшись.

Але є ще й другий бік, з якого мені абсолютно байдуже, як він мене використовує. Хоче, щоб я підкорилася? Начхати, зроблю. Усе, аби торкнутися його, притулитися до спини, скуйовдити волосся, обійняти, поцілувати в шию і... зрозуміти, що впала нижче нікуди.

— Що тут у біса робиш, мою драну видру провідуєш?! — ось мій «антипохмелін» життєдайний, жваво всі бажання відбиває, заодно самооцінку, що розігралася, знижує.

Важко зітхаю, навіть не подивившись на цього... не знаю кого. Єдиний його плюс — він не прикидається, він і справді такий моральний виродок.

— Як справи? — запитав Юрко, таким же буденним тоном, як і раніше, повністю ігноруючи його нападки в мою сторону.

«Ти ще про погоду запитай», — роздратовано бурчу подумки, намагаючись відвернутися від думки, погладити ці чортові кучерики! Руки тремтять так хочеться його торкнутись! Добре, що двоє вовків, крім один одного, нічого не помічають.

— Справи нормально, були. Допоки якийсь дрібний тарган через димохід не вліз і мене не викликали просто під час ради, — оченята в альфа-козла так і горять, так і горять!

— Чому ж дворняжки таргана не задавили? — гра Юрка страждає, ось уже відкрито знущається. — Невже в кімнату до тортика заборонив заходити?

Я — тортик?! Мене саму це порівняння бісить.

— Це вона-то — тортик?! Радше відбірні помиї! — яку пику скривив альфа-козел, от тільки, напевно, навіть не помітив, як очі світитися перестали.

Здавалося б, мене ображають, але на мене навіть і не дивляться. Навіщо я тут потрібна, як привід для бійки? Якщо раніше це гріло моє самолюбство, то тепер більше б'є по ньому, не гірше за удар під дих.

— Але ти ж чомусь її захищаєш, — іронічно підмітив Юрко, навіть не намагаючись захистити.

Це що виходить, він не знає, що Кай на мені звихнувся? Так Говерла до мене прийшов, щоб дізнатися, з чого це Кай носиться з такою, як я?

— Так ось чому... — почала я говорити, але замовкла й недоречно захихотіла, відвернувшись від вовків до умивальника з дзеркалом.

Мене стрясає сміх, але мені не смішно. Я вразила його самолюбство, пішовши від нього, як він думає. Він же хотів, щоб я його почекала, а я ослухалась. Інтерес, викликаний моїм особливим смородом, минув, і тепер Юрко бажає знати: якого біса мене Кай захищає.

— Ти що зовсім з глузду з'їхала? — холодно питає останній, перший реагуючи на мою дивну реакцію.

— Дар? — покликав Говерла, і сміх обірвало тут же.

Я не повернулася, навіть у дзеркало намагалася на них не дивитися. Відкрила кран із водою і, не звертаючи на них жодної уваги, повільно вмилася, намагаючись стерти вологу його губ зі своїх.