Розділ 35. Могила

Олександр Хмельницький

лютий 2010 року

Холодна земля під нігтями, вирити могилу в лютому, та ще й у такому твердому на породу ґрунті важко, навіть для перевертня. Руки злегка тремтять від напруги, падаю на всипану снігом землю, важко дихаючи. Небо застелило сірими хмарами, пахне бурею. Брат падає поруч, ми разом дивимося на небо під звуки поривів вітру.

—  Єну тут сподобається, —  першим подає голос коротун.

—  Думаєш? Він мало про себе розповідав, точніше я мало розумів, —  бурмочу, кидаючи погляд на надгробок.

Залишив на ньому тільки напис, скоро його замете снігом, і весь світ забуде про дрібного корейського хлопчину, з яким сталося стільки несправедливості.

—  Треба було краще мову вчити, —  вставляє свої п'ять копійок дрібний, відвертає увагу від сумних думок.

—  Сказав той, у кого навіть англійська мова на трієчку. Серйозно, чим ти в школі займався на його уроках?

Сідаю, струшуючи з волосся сніг. Воно так відросло, дістає до плеча, уже почало дратувати.

—  Тим, чим займаються нормальні діти: веселився! А ти, похмурий черв'як, напевно гриз граніт науки та навіть дівчат за коси не смикав.

З таким докором каже, можна подумати, я щось важливе пропустив. Мені якось у школі не було часу гратися і веселитися, та й не особливо хотілося. Концентрація на навчанні допомагала тримати звіра під контролем, тож вона замінила мені все непотрібне. Навіть коли батьки були живі, у першому і другому класі, мені доводилося зубрити всі уроки, щоб ненароком не розлютити батька.

— А навіщо їх смикати? —  трохи неуважно запитую, давлячи спогад про батька.

— Бог ти мій, як усе запущено, —  бубонить коротун, встаючи.

Теж підіймаюсь на ноги, стираю сніг із великого надгробного каменю.

—  Якщо дівчина подобається, тоді треба дарувати їй квіти, портфель носити. За коси смикають одні лише ідіоти, правда, Єн?

Плескаю по каменю рукою, відчуття, що брат поруч, слухає, як зазвичай, нашу порожню балаканину, заспокоює.

—  Та ти що! Це який школяр так робитиме? Це цілком прийнятний вираз симпатії в юному віці. Не всі ж такі, як ти...

Він не договорив, змусивши мене тим самим трохи розлютитися. Обійшов брилу і пригорнув примирливо, мені навіть сподобалося, що він підстрибнув, щоб нагнути мене для цього.

—  "Такі, як я»?!

—  Ти занадто дорослий, чесне слово! Невже ніколи у своєму житті не робив якихось інфантильних вчинків? Не казав дівчині дурниць?

—  А ти що, так робив? —  підколюю його.

—  Ну, нібито так, —  брат раптом вкрився таким густим рум'янцем, що я ледве втримався від глумливого хихикання.

—  Викладай, аж надто цікаво мені знати цю ганебну частину твого життя, —  усміхаюся, підштовхуючи кучерявого до відповіді.

—  Та немає тут нічого смішного, —  сопе, як злий їжак, коротун, відходить до стовбура дерева і сідає на нього.

Сніг укриває його куртку і колись кучеряве волосся. Попри те, що стрижка коротка, для мене все ще той самий кучерявий хлопчина. Щоки цього маленького негідника червоні, тож мені стає цікаво, що міг накоїти наш безневинний кучерявий янголятко.

—  Брате, ти що, зробив щось гірше за задирання спідниць? —  скептично підіймаю брову.

—  Що? Ні, звісно, я просто...

Майже розповів, в останній момент замовк і насупився. Сідаю з ним поруч, штовхаю плечем, підбадьорюючи й показуючи, що на його боці та вже точно не сміятимуся, принаймні при ньому.

—  Там така історія була, неприємна, —  почав він, шмигнув носом і дивлячись на надгробний камінь, наче виправдовується перед нашим Єном.

—  У дев'ятому класі наламав я дров. Була в моєму класі дівчина, наймолодша в класі, але при цьому в цьому віці в неї вже...

Кучерявий запнувся, почервонів як рак і різко видихнув, водночас усім виглядав він настільки смішно й мило, що котики з інтернетівського відео й поруч не стояли.

—  "Уже", що? —  дражню його із задоволенням, навіть не приховуючи посмішки.

—  Та не важливо, —  відмахнувся він від найцікавішої теми.

—  Сказав "а", кажи "б", —  продовжую глумитися.

—  Може тобі ще весь алфавіт розповісти? —  розлютився у відповідь кучерявий, справа пахне гасом.

—  Ага, у віршах і картинках, —  усміхаюся, підозрюючи, що в брата зараз пара з вух піде.

—  Брате, ти зараз дограєшся, і я тобі пику наб'ю! —  он як завівся кучерявий наш.

—  І що ми з тобою будемо битися через якусь дівку? Та не сміши мене! Охолонь, та просто розкажи, а ми з Єном послухаємо.

Ось саме після цього кучерявий прийшов у норму, тільки насупився, як їжак.

—  Груди в неї були, тоді як в інших плоска дошка, до того ж вона молодша за інших. От дошкуляли їй хлопці, чіплялися. Ну і я заодно...

Здається, мій братик вибухне від ганьби, придушую сміх, дивлюся на нього немов засуджуючи.

—  І що ж такого страшного зробив ти "заодно"?

—  Порнуху пропонував разом подивитися, —  скромна відповідь від пурпурового братика, та ще й із соромом дивиться в землю.

Заливаюся реготом, навіть падаю за землю і катаюся по галявині.

—  Та що тут такого смішного?! —  обурюється кучерявий, згораючи зі стиду.

—  Смішно не те що ти зробив, а те, як зараз через це паришся. Думаю, ти був найоригінальнішим з її залицяльників. Далеко вона тебе послала? Чи вчительці розповіла, а та батьків викликала?

—  Ні, вона погодилася, —  бубонить цей кадр, опустивши голову, щоб я не бачив виразу обличчя.

Заливаюся реготом знову, оригінальний підкат, оригінальна відповідь на нього. Навіть стало цікаво, чим уся ця історія закінчилася.

—  І що? Подивилися?

—  Ні, —  чую ледве чутну відповідь.

—  Як "ні"? То чого ти зараз киснеш? Ну сказав дурість, ну вона дурістю відповіла. Що з того?

—  Ти не розумієш, —  бубонить знову цей.

Хапаю сніг і ліплю з нього сніжок, це зробити легко, коли температура тіла вища, ніж у людей, і швидше виходить. Кидаю в цього дурника, але той в останній момент відхиляється. Ліпить свій сніжок, і так починається наш сніговий поєдинок. Він закінчується лише тоді, коли ми майже весь сніг на галявині розкидали. Посміхаюся, почуваючись набагато краще. Сидимо під надгробним каменем, спираючись на нього спиною, можна уявити, що з іншого боку притулилася спина Єна.