Розділ 33. Тася

Дарина Люта

грудень 2012 року

Усі стрепенулися, повисла напруга, ніби перед битвою. Друга група відійшла вбік, тільки Кай і Юра залишилися стояти нерухомо. Їм було байдуже, вони довго дивилися одне на одного, наче вирішуючи, кому я, зрештою, дістануся. Точно я не людина, а кістка, яку не можуть поділити.

Почувся шум, виття, від якого можна було оглухнути, або посивіти від страху. Щось велике і швидке врізалося в скелю недалеко від нас. Хтось скрикнув від жаху, здається, це була я. Юра зробив крок у мій бік, але рука Кая схопила його за плече і зупинила. Вони знову вирішили помовчати, свердлячи одне одного поглядом, а я вирішила забити на них, що не вирішать, мені байдуже. Під скелею коїлося щось цікавіше і страшніше. Три великі вовки затиснули під скелю невелике чорне вовченя.

Вони гарчали, грізно клацаючи зубами перед його мордою, намагаючись вкусити. З плеча вовченяти текла бура кров, і слід нагадував укус. Вовченя перелякано скулило, але це зовсім не хвилювало його кривдників, навпаки вони намагалися укусити ще, наче збирались перегризти йому горло. Вовченя ж гарчало відчайдушно, проте було видно, що йому страшно, воно розгублене і не зможе себе захистити. Жалість до істоти переповнила моє бідне серце. Як ці три бугаї наважилися нападати на бідне створіння?! І чому всі просто дивляться на це ?

- Ельнар! - раптом крикнув перевертень, на ім'я Ренат, виступаючи назустріч одному з вовків, що гарчали. Той був найбільший з новоприбулих, лахматий, незграбний. Він смикнув головою і знехотя відірвався від своєї жертви. Великі груди звіра почали зменшуватися, поки не зменшилися до розмірів людини, як і все тіло. Густа шерсть обсипалася, залишивши по собі чорну шевелюру і густу бороду. Тіло все в шрамах, м'язисте й абсолютно голе.

Неприязнь до цієї людини вразила моє серце, змусивши стиснути руки в кулаки. Два хлопці, що залишилися, теж обернулися. Але не вони привернули мою увагу, а дівчина, на яку перетворилося те вовченя. Така ж жалюгідна, бідна і побита. Чорне брудне волосся, дуже худе тіло маленьких розмірів, наче в дитини. Очі темні, великі, дивляться перелякано і зацьковано. Але одна деталь мене вразила - хвіст! У неї залишився хвіст, яким вона скромно прикривала найінтимніші місця наполовину з брудним волоссям. По плечу тече кров, прямо на груди, які в неї не виходить прикрити ні волоссям, ні хвостом. Решта троє так і стоять голі, і двоє з них зло витріщаються на дівчину. Є щось в їх поглядах огидне, навіть мені, як жінці, до болю знайоме.

- Ви знову цих покликали?! - замість привітання заявив неприємний тип, і якось неоднозначно мотнув головою в бік нашої групи.

Кирило тихо гаркнув, усі напружилися.

- Ти знаєш правила, - відповів Ренат, недобре дивлячись на Ельнара.

- Ще й людців із собою притягли! - чоловік плюнув на землю, виявляючи свою неповагу, десь позаду охнула Марго.

Ельнар обернувся і скомандував своїм:

 - Нехай встане, а якщо не зможе - добийте! - сказав, але ніхто на це не відреагував. Абсолютно ніхто не відреагував на це, наче так воно і має бути.

Усі стоять і удають, що не помітили цих слів, або вони їх не стосуються. Двоє виродків, по-іншому назвати не можу, схопили дівчинку за поранене плече і, замість того, щоб допомогти піднятися, назад кинули об скелю. Вона завила від болю, а вони засміялися, але ніхто не кинувся на її захист. Їм було байдуже. Мій наляканий погляд метнувся по всім присутнім, мало хто схвалював те, що відбувається, але всі мовчали, не втручались. Ця жахлива ситуація здалась мені до болю знайомою. Я уже бувала в ній, он там, на ролі жертви, що згорнулась в ком, в надії що її хтось спасе, але цього «хтось» не находилось ніколи. Його й не найдеться, поки подібне зустрічається з мовчазної згоди решти.

Я знала, що потім пошкодую про свій вчинок, але мені було плювати. Навіть не бігла, просто швидко пройшла повз двох альф, братика і, штовхнувши в сторони двох виродків, підійшла до бідолахи. Гола, на снігу, та ще й поранена! У них узагалі совість є?!

- От козли! - вирвалося в мене, поки я ховала власний страх за агресією.

Двоє до цього збентежених вовків дружно рушили в мій бік, але я вирішила не дати їм споглядати мій страх. Зняла своє пальто і швидко вкрила ним дівчину. Дівчина застигла, всіма очима дивлячись на мене.

- Козли ж, так? - я посміхнулася їй, намагаючись не видати свого стану. Подарувати хоча б ілюзію, що тепер з нею все буде в порядку.

- Це ще хто? – від голосу перевертня, на ім'я Ельнар у мене пройшлись неприязні мурашки по спині, та не тільки в однієї мене. Дівчина заплющила очі та  перетворилась в перелякане звірятко в моєму пальті. Тож я вирішила присісти рядом з нею та сторожко торкнулася її руки. На жаль це тільки її перелякало, і якби не скала, вона б спробувала утекти та я не дала.

- Ей, ей, все добре, - збрехала, намагаючись її заспокоїти. – Привіт? Тобі ж потрібна допомога, чи не так?

- Дарина! – судячи з тону блондина, він там уже готовий мене прибити, тому спеціально ігнорую його, продовжуючи натягнуто посміхатись дівчині.

- Невже в цих вовчиця появилась? – від кокетливого тону цього Ельнара мені захотілося скрутитись в трубочку. – Невже не бояться, що її справжні перевертні заберуть?

- Це Дарина, внучка мого попередника, - наче буденну бесіду веде з ним Ренат, абсолютно ігноруючи сенс сказаного.