Розділ 32. Жарт долі

Дарина Люта

грудень 2012 року

Я в полоні, по-іншому це ніяк не назвеш.

Величезний волохатий вовк збив хвостом сніг з ялинки, і мене засипало з ніг до голови. Ні, вірити, що ця біла псина зробила це не навмисно, я відмовляюся! Струсила сніг із шапки та плечей і невдоволено втупилася вслід волохатим ворогам.

Чотири дні мене тримали під замком, щоб на п'ятий, під новий рік потягнути в гори! МЕНЕ, В ГОРИ!!! Так я терпіти не можу ліс, походи і холод. Але ні, якщо вже я в них справжня полонянка, то треба катувати мене походом у гори!

Мої промоклі наскрізь кросівки із задоволенням нагадали мені хлюпанням мокрих шкарпеток, що вже биту годину ми пробираємося вгору по тільки вовкам знайомій тропі. Мене уже калатає і не знаю від чого більше: від злості, чи від переохолодження.

- Поспішім! - заволала трохи попереду Місис Тактовність, бадьоро махаючи палицями від лиж. От же хто просто обожнює гори та все що з ними зв'язано.

Ми з паном Дем'яновим дружно застогнали, благаючи про милість. Але де там Марго до нашого стану, он як від щастя світиться! Чоловік із виглядом мученика рушив за дружиною, і я з небажанням пішла за ними. Ні, я розумію, чому я така квола, але ось він-то чого такий здохляк? Він же теж вовк, хоча й колишній, судячи з усього. Треба буде його запитати, чому він перестав перетворюватися, не через вік же? Демянів зупинився за кілька кроків і потер спину. А може й через вік?

 - Ну чого ви там ледве тягнетеся?! Майже прийшли! - обернулася знову Марго, обурюючись.

Вона це вже годину повторює!!! А куди власне ми "майже прийшли" мені ніхто не пояснив, а я запитати не можу, бо... Бо я образилася, по-дитячому нерозумно, але дуже сильно. За чотири дні я розмовляла тільки один раз, сьогодні вранці з батьком через телефон. І взагалі, нічого вести переговори зі своїми полонителями, особливо з головним з них. Наче прочитавши мої думки білий вовк знову з'явився поруч, обійшов нас трьох і помчав назад перевіряти ліс. Як же за ці чотири дні мені набридло, що він постійно поруч!!!

Після того, як я погодилась впізнати для них того дивного перевертня все пішло кудись не туди. Починаючи від вимушеного постійного проживання в одній кімнаті з блондином, закінчуючи байками від доктора Дем'янова, що в мене струс мозку і мені треба лежати декілька днів. Який ще струс?! Мене більше лякала перспектива лишатись наодинці з божевільним перевертнем. Перший день я ще намагалася хоч когось з їх сімейки вговорити мене випустити, тому що це не нормально, коли доросла дівчина закрита наодинці з дорослим хлопцем. Особливо після того дурного поцілунку, про який ми явно ніколи не будемо навіть намагатись поговорити. На жаль на всі мої доводи вони тільки розводили руками і говорили «так треба для твоєї безпеки». Про те що мені з ним лишатись в одній кімнаті небезпечно явно ніхто не думав. Кінець кінцем я здалась і смертельно образилась на всіх своїх полонителів. Перший час я правда переживала, що Кая знову потягне цілуватись, але на диво йому наче було так же некомфортно зі мною в одній кімнаті перебувати, як і мені. Він зарився з головою в навчання і повністю мене ігнорував, поки я не підходила до дверей. Після чого я спочатку натикалась на його попереджувальний погляд, потім він ричав, чи лаявся і відтаскував мене до дивану, де усадив мене, лаяв і приказував не рухатись. Мене його крики й лайки лякали перші рази три, поки я не зрозуміла, що бити мене він більше не буде. Тоді від нудьги мені стало цікаво наскільки  вистачить його цієї нової витримки. Вилитий на ліжко «чайок» від Марго, поцуплений одяг, навіть плювок в лице – все витримав не сказавши  й слова. Що ж говорити про безлад, який я влаштувала в його кімнаті й ванній, від якого у нього то і діло сіпалось око. Всі ці веселощі радували мене тільки перший день мого поневолення. В ночі ж, я  дізналась страшний секрет альфа-вовка: він хропить так, що стіни трясуться. Я ніколи не думала, що хтось може так хропіти, особливо перевертень із казок. Не заздрю його майбутній дружині, тут ніякі затички не поможуть. От ззовні який красень, а тут не тільки характер не дай боже, так ще й хропить, і в мохнату тварюку перетворюється. Я пів ночі не спала, у мене навіть голова розболілась, поки випадково не придумала як його розбуджувати, так щоб він зі спини на бік повертався. Спочатку хотіла подушкою його подушити, та потім сама задумалась про свою «хворобу», пробурмотіла його ім'я і мій заклятий ворог тут же проснувся. Вскочив на ліжку так, наче я не бормотіла, а йому прямо в вухо ім'я прокричала. Як виявилось це ім'я йому наче команда прокинутись. З того часу, як тільки но шибки починали дрижати від храпу, а мої вуха скручуватись в трубочки, я звала Юру. Кай після цього прокидався і ще довго не хропів, так що я встигала заснути, що було для мене хоч якоюсь розрадою. За чотири дні він не відійшов від мене більше як на п'ять метрів, я буквально весь час спиною відчуваю його погляд. Навіть зараз таке почуття, що десь поруч бродить! Але найгірше не дні, проведені в цілковитій тиші й відчутті, що він постійно на мене дивиться, а остання ніч, коли я вирішила втекти й вернутись додому, щоб спасти маму.

Зв'язала канат за той короткий час, поки Кай при відчинених дверях вислуховував доповідь від Кирила в коридорі, або чергову мораль від Марго. Прив'язала його до ніжки ліжка і сховала за ковдрою. Спала я на сусідньому дивані, але спочатку мене намагалися вкласти на ліжко, від якого просто несло Каєм, але я вилила на нього підозрілий чай Марго, тож на мокрому прийшлось спати «гостинному» господарю цієї кімнати. Ванну ми поділили спокійніше, там вікна нема, тож мене туди відпускали спокійно, хоча він і чекав під дверима, що дуже мене злило. Особливо коли з ванної мені довелося його виставляти, кидаючись усім, чим попало, після його феноменальної фрази: "Я вже все бачив, зараз навіть майже не нудить".