Розділ 28. Допомога, яку ніхто не хотів

Дарина Люта

грудень 2012 року

Мені хотілось просто лягти у своє ліжко і заснути з бажанням не прокидатись більше ніколи. Так пітьма минулих днів, навіть місяців, залишилась б просто страшним сном, грою моєї уяви. Однак реальність в який раз виявилась куди гіршою за  будь-який кошмар.

- Мам? – позвала я, в надії побачити в коридорі знайомий силует.

Емма завжди була для мене всього лиш перешкодою. Змією, що розвалила шлюб моїх батьків. Та не це було її самим страшним діянням, так, всього лиш досадний момент. Шлюб моїх батьків і до того нагадував монстра франкенштейна, ніхто не був щасливий, ні тато, ні мама. Особливо були нещасні ми з братом, за ради яких, по словах батьків, вони й лишались разом. Найгірше, що скоїла Емма, це зрадила довіру мами. Саме коли мама дізналась про те, що її єдина подруга так з нею обійшлась, в неї стався  нервовий зрив. Добре пам’ятаю, як проснулась серед ночі від маминого страшного буботіння. Вона розбила одне з дзеркал туалетного столика, і копалась в осколках, наче молодий єгиптолог в піску. Коли я спитала в неї, що сталось, чому вона це зробила, мама відповіла що хтось спостерігав за нею з того дзеркала і вона шукала сховану там камеру. Напевне тільки тоді я зрозуміла, що з моєю мамою щось не те, а мені було всього вісім років. Батьки почали судитись, скандали посилювались, мама подала на аліменти, а її самопочуття ставало дедалі гіршим. Дійшло до того, що одного разу я проснулась від того, що вона виляла мені на голову гарячу олію. Вона думала, що так лікує мене, я уже й не пам’ятаю від чого. Струпи не сходили з голови рік, а я перестала спати з нею в кімнаті, боячись, що подібне повториться.

Батьки так і не розвелись, тема з Еммою більше не підіймалась. Можливо батько розумів, що хворій на шизофренію матері не залишать дітей, а Емма явно не хотіла з нами возитись. Тож вони залишили все як є, добавивши в’ялі спроби стабілізувати стан мами. В цей час Емма прикидалась маминою подругою, на думку батька ми були надто малі, щоб зрозуміти його зраду, але достатньо дорослі, щоб він розказав нам про мамину хворобу. Навіть наголосив, що вона і раніше хворіла, в інституті, тому це сталось з нею знову, а не тому, що він її зрадив.

Батько завжди обожнював перекладати відповідальність на всіх, окрім себе. Так і з мамою він переклав відповідальність за догляд за нею на дітей, точніше на мене, брат завжди був інфантильним і безвідповідальним, як батько. Мені приходилось шукати її на вулиці, коли вона йшла «погуляти» і десь пропадала. Силою запихати в неї таблетки, які вона потай складала в стару порцелянову вазу на шафі. Це мені приходилось терпіти ті всі зневажливі й огидні погляди від знайомих, чи не знайомих людей, кожен раз коли потрібно було кудись з нею йти. Вдавати, що мені зовсім не боляче, коли так звані друзі з двору висміювали дивну поведінку моєї мами, її постійні слова про «страшну інфекцію» і майже параноїдальне піклування про нас з братом. Вона все боялась, що нас вкрадуть і буквально ходила за нами до школи навіть до дев’ятого класу. Чим тут не привід сміятись і знущатись для однокласників? В принципі тому у мене й не було друзів, як і у брата. Люди погано відносяться до тих, хто не такий, як вони. Все ж я не могла довго злитись на матір, тому, що тільки вона була рядом, тільки вона була моїм дорослим, для якої й мені приходилось бути дорослою. Напевне через це я й повернута на нормальності, у мене не було нормального дитинства, єдиного, чого мені завжди хотілось. Ненавидіти хвору маму, чи безвідповідального батька я не могла, а от Еммі досталась вся моя ненависть з лихвою. До того ж ці почуття були взаємні, вона щиро вірила, що це саме я, а не мама, не відпускає батька до неї. Вона бачила в мені суперницю, поки я перетворювалась з батькової улюбленої зручної дитини в його в’їдливу совість, яку він все частіше заспокоював, як матір – кулаками.

- Чого ти розкричалась серед ночі? – вона зневажливо скривила губи, закрутившись у мамин халат, так що мені захотілось здерти його з неї в ту ж мить. Це я купила його для мами на свою першу зарплату, хто вона така, що забирати бодай щось в моєї мами?!

- Що ви тут робите? Де моя мама? – запитала, коли вона попробувала закрити мені вхід у квартиру своїм тілом.

- Куди?! Припхалася серед ночі, та ще й смієш кричати, дрібна зараза! - зашипіла стара, наче та змія. - Провалюй у притулище, з якого вилізла!

- Де моя мама?! Що ви тут робите?! - вона заступила двері, не даючи зайти у квартиру, тож я закричала, - Мама? Тато?

 - Не кричи, розбудиш! - крикнула Емма і штовхнула мене в груди, якраз туди, де болить найбільше. Біль склав навпіл, схопилась за стінку, щоб не впасти. На таку метушню мама б уже прийшла. Де вона? Що відбувається? Хіба батько не мав за нею доглядати?

- Де, моя, мама?! – виділила кожне слово, розуміючи, що навіть через біль готова розірвати цю підступну жінку.

- Твоя мамка в психлікарні, де їй і давно місце! - посміхаючись, оголосила жінка й всередині мене наче щось відірвалось і упало в темряву. Біль стиснув груди куди сильніше, ніж, коли причиною був Юра, або недавній поштовх цієї старої зміюки.

- Що? – прохрипіла перелякано, поки ця страшна жінка усміхнулась, задоволена моєю реакцією.

- Ти що погано чуєш? Чи п’яна? – вона удала що принюхалась, після чого штовхнула мене в плече, чого я й не помітила.

- Але тато обіцяв, що мама більше ніколи... - розгублено прошепотіла, наче сама себе заспокоюючи, але мене перебили.