Розділ 25. Втеча

Дарина Люта

грудень 2012 року

- Привіт.

Мій герой в особі злегка збитого з пантелику Артура щосили втупився на мене. Очі гидко щипало від ледь стримуваних сліз, але я сміливо посміхалася, не звертаючи на це уваги.

- Знаєш, ще трошки і я подумаю, що ти моя доля, - сміюсь, щоб не плакати від емоцій.

- Боже збав, - він теж попробував пожартувати, але посмішка його була крива і якась нервова. Ми втупились одне в одного не знаючи, що сказати. Мовчання затягувалось, а я замерзла в куртці не по погоді.

- Тебе підвезти? – нарешті запропонував він, коли я зашморгала носом. Кивок у відповідь від мене та от ми уже сіли в машину. Тільки там він нервово пристебнув ременя і нарешті наважився подивитися мені в очі.

- Ти як? – сказав так, наче відповідь уже прочитав на моєму обличчю.

- Нормально, - збрехала, посміхаючись і відводячи погляд. – Може поїдемо уже?

- Звичайно, - погодився він, заводячи машину. Ми повільно поїхали, оскільки я так і не озвучила ціль поїздки, а хлопець так про неї й не спитав. Він наче розумів, що мені треба час, щоб настроїтись на розмову, тому повів машину по окружній вулиці. Включив радіо, точніше спробував, тому що воно зламалось, противно запищало.  Хлопець прийнявся лаятись, бити по ньому, після чого те взагалі заглухнуло. Ще пару хвилин назад мені здавалось земля йде з під моїх ніг, але дивлячись на те, як ей мало знайомий хлопець психує тільки через радіо, я зрозуміла, що надто гарячкую, як і він.

- Як твій екзамен? – спитала, не стримуючи посмішку.

- Та нормально, щоправда, таке складне питання попалось... - почав, ледь помітно посміхаючись розповідати хлопець, наче доказуючи, що є ще життя окрім мого дурдому. Він все щось розповідав, я усміхалась і кивала, думаючи про своє.

Мене мучили питання, відповіді на які я не могла знати, а питати було страшно. Якщо я пахну як перевертень, то я стану ним, як брат? Але чому? Чому він став таким? Відьма говорила, що ми такими родились. Але, що якщо я не хочу? Не хочу всього цього, жахливого і нового для мене світу? Якщо я просто втечу назад, все ж закінчиться, так? Адже дома всього цього не було, я була в безпеці. Бодай поки батько п’яний не приходив до дому, а у мами не ставався приступ.

- І от коли я вже думав, що у мене вийшло списати… Ти ж не слухаєш, правда? – перервав він свій монолог, коли ми зустрілись поглядом. Машина тоді як раз зупинилась на порожньому світлофорі і її торохтіння вибило мене з думок.

- Можливо, - погоджуюсь, відкинувшись на сидіння і при цьому кривлячись від болю в плечі.

- Ти точно не хочеш в лікарню? – питає він стурбовано. – Ти маєш поганий вигляд.

- Жодна дівчина не заслуговує таких жахливих слів, - жартую, поки світлофор загоряється для нас зеленим, але машина все ще лишається на місці.

- Вибач.

- Та нічого. Повір, я ці слова чула багато раз у своєму житті, вони мене уже й не…

- Вибач, що просто пішов вчора. Мною зіграла гординя, я бачив, що той покидьок небезпечний, але просто лишив вас наодинці.

- Вау, - вирвалось у мене, через його серйозний тон. Кинула на нього погляд, схоже його й справді це турбувало, він почував себе винним, хоча я ніколи його не винила.

- Мені правда щиро шкода, - повторив він, після чого все ж рушив машину з місця.

- Знаєш, що саме дивне? – промовила через якийсь час, дивлячись у вікно. -Я не змогла згадати, щоб бодай хтось за останні роки… ні, за все моє життя, от як ти просив вибачення перед мною. А ти ж навіть нічого поганого мені не зробив.

- Ні, я … - попробував заперечити він, так я перебила.

- Це жахливо, правда? – мій голос трохи тремтів, поки згадувала весь той біль, який не вартий для когось навіть слова «пробач».

- Люди просять вибачення коли це треба їм, а не тому, кому вони причинили біль, - помітив Артур, після чого я вперше помітила, як нервово він на мене коситься.

- Як ти опинився біля мого дому? – спитала, піймавши його погляд.

- Дядько попросив тебе провідати, - зітхнула з полегшенням, почувши його відповідь. – Та й такі плітки ходять про дітей Дем’янова, що захотілось перевірити, чи ти в порядку.

- І як? – питаю з іронією. – В порядку?

- Сама мені скажи, це ж ми палимо мені бензин уже годину кружляючи по місту, - він чарівно усміхається, та від його посмішки нічого в моєму серці не рухається. От би воно вмерло раз і назавжди з усіма моїми почуттями, ще в той день, коли моє перше кохання, однокласник Юра, його розбив. Тоді я б не зв’язалася на випускному з його тезкою, а Руслана не попробувала скористатися моєю гидкою таємницею. Всі мої біди від серця, без нього я б нічого зараз не відчувала.

- Відвези мене на вокзал, - прошу, замість того щоб щось пояснювати.

- Добре, - погоджується він, після чого ми просто їдемо по уже темних вулицях міста під легкий снігопад.

Я мовчала, погано розуміючи, що мені робити далі. Схоже, Кай чимось дуже сильно хворий. Чим ще можна пояснити його хворе захоплення мною? Гаразд, з тим, що він завжди скаженіє і задирає мене, я ще могла б якось жити. Але ці його нічні візити, м'яко кажучи, лякають до чортиків! Це що ж він таке зі мною робив, поки я спала? І як взагалі я могла раніше не зрозуміти, чому в моїй кімнаті все постійно пахне... ним?! Що з цим усім робити, я поняття не маю. То він мене хоче, то ненавидить і просто мало не душить, то злиться, коли Артур моїм хлопцем називається, то поцілувати хоче, то образити... Не розумію! Нічого не розумію... він так схожий на маніяка, справжнісінького маніяка!