Розділ 23. Гості

Мене наче хтось почув зверху, в замку повернувся ключ під акомпанемент багатьох голосів. Після чого мене ввігнав в ступор повний переляку крик Марго: - Дарина!

- От чорт! – вирвалось у мене з переляку, коли зрозуміла в якому ганебному становищі опинилась.

Тим часом у шикарній шубі, яку я бачила хіба що у кіно,  блискучих шкіряних чоботях і з тушшю, що потекла на все обличчя в прихожу ввірвалась жінка. Далеко вона пройти не змогла, так і застигла посередині передпокою з відкритим ротом.

- Кохана, не думаю, що… - незрозуміло, що саме хотів сказати пан Дем’янів, тому що в нього стався ступор сильніший, чим у його жінки. Він так і застиг у пом’ятому костюмі з м'ятою сорочкою, тримаючись за руку своєї дружини.

- Та відпусти мене уже! – шиплю наглому поганцю, який схопив мене так, що й рипнутись не можу.

- Здається ми трошки не вчасно, коханий, - раптом на обличчі Марго розцвіла така задоволена посмішка, що я згадала як у першу нашу зустріч вона сватала мене до своїх синів.

- О, ні, ні! – спробувала пояснити, та мене перебили крики з коридору.

- Цей во, стій! - почувся в коридорі крик Кирила, та якийсь лінивий, наче він і не збирався когось там зупиняти.

- Відчепись! - почувся незадоволений крик Івана, і щось гримнуло, Крило почав лаятись так, що я ні слова не зрозуміла. У дверному отворі з'явився брат, з таким виглядом, наче він зібрався з кимось битись, і цей хтось - я. Від переляку забула навіть про те, що збиралась вирватись з хватки блондина, чи хоча б сповзти з його колін. Він побаченої картини брата схопив інсульт, чи чого він так і застиг з відкритим ротом?

- Він же заборонив нам з'являтися тут, - наздогнав його Кирило, з невдоволеним виглядом, - уб'є ж...

Щось мені погано стало. Повернулася до Кая обличчям, гримасою намагаючись сказати, щоб відпустив мене, а то якщо буду кричати, брат явно зрозуміє ситуацію не так, як вона є насправді. Хоча, хотіла б я сама знати як воно є насправді? Але він лише ще міцніше притиснув мене до себе, при цьому досить задоволено усміхаючись. От же козел з зачіскою змащеною клеєм ПВА.

- Ну, нам час уже йти, вибачте, що без дзвінка - після довгої паузи вимовила Марго, узяла під ручку здивованого чоловіка і потягла до виходу.

- Що це все означає? – подав голос брат з такою претензією, якої я раніше від нього не чула. Хоч одна адекватна людина поставила правильні питання, але звучать вони так, наче від відповіді залежить чиєсь життя.

- Та відпусти мене вже! – ричу, плеснувши своє незадоволене «крісло» по руках.

- Та, будь ласка, - нахабно говорить «крісло» нарешті мене почувши, після чого скидає мене з колін на підлогу. Моя багатостраждальна дупа підказує, що все ж таки треба було його довбонути тим монітором.

- Козел, - вилаялася, намагаючись піднятися, та все і так болить.

- Навіщо ти так з Даринкою?! – обурилась Марго, вона підскочила до мене, забувши про свого чоловіка.

- Провчив одну наглу видру, - буденним тоном відповів Кай, в який раз доводячи мене до сказу цією безглуздою кличкою.

- Дякую, - хмуро буркнула, поки пані навіть не знявши шубу, помогла мені піднятись на ноги.

- Даринко, що з твоїм обличчям?! Хто це зробив? - останнє запитання було адресоване Каю, але він його проігнорував і підійшов упритул до брата.

- Все уже нормально, - збрехала, не бажаючи знову виясняти з кимось відносини. Чесно кажучи мені тільки хотілось, щоб вони всі пішли, або хоча б перестали дивитись на мене так, наче я щось жалюгідне і беззахисне.

- Що ти тут робиш? – Кай  поставив питання моєму брату, але звучало воно так, наче він шукає привід для бійки. Навіть Місис Тактовність замовкла, придавивши мене до себе за плече. Боляче, чорт забирай! Та я не наважилась якось висловити невдоволення. Хлопці дивилися одне одному в очі, після чого Іван раптом скривився.

- Кай, не треба, - несміливо сказав Кирило. Хлопець відійшов від них якомога далі і явно сильно нервував.

- На коліна, - спокійним голосом наказав Кай.

На обличчі Івана одразу з'явилася гримаса злості, яка повільно переростала в гримасу болю.

- На коліна, - повторив наказ альфа.

 Кирило впав на коліна, як підкошений, за ним, але значно повільніше опустився брат.

- Що тут відбувається?! – я вирвалась з обіймів Марго і підбігла до брата. Схопила його за руку, намагаючись заставити піднятися, але той стояв на колінах, опустивши голову, наче всього лиш іграшка блондина. При цьому ніхто з дорослих і не намагався щось сказати, щоб припинити цей фарс.

- Вставай! – крикнула на брата й схопила його за руку.  Потягнула, намагаючись підняти, але мені уже це не під силу. Він уже зовсім не той забитий хлопчисько, якого я захищала в школі, але я все одно не можу дивитись на те, коли з нього знущаються.

- Та що з вами таке?! Кириле, що це за вистава? - розлютилася на них, останній уже почав наче корчитись від болю, опустивши голову до самої землі. Єдиний хто стояв над хлопцями, наче спостерігач над рабами – Кай, не зводить очей із брата і погляд його по справжньому лякав.

- Сину, - перелякана Марго підійшла до Кая. Пан Дем’янів перехопив її простягнуту руку, мотнув головою, мовляв, не втручайся.