Розділ 22. Мандарини, шоколад і запах озону

Дарина Люта

грудень 2012 року

Здригнулася, відчуваючи холод. Коли я заснула? Зовсім нічого не пам’ятаю. Холодно і все болить, знайоме почуття, як в той день, коли я перестала бути невинною довірливою дівчинкою. Колись я думала, що дня гіршого за той в моєму житті не буде, але я явно переоцінила свій талант попадати в неприємності. Тільки но закриваю очі, в голові появляється обличчя тієї дівчини, навіть нудота встає кісткою в горлі. Чи може я занадто сильно стукнулася об умивальник, коли вправляла плече? Насилу піднялася в душі, і закрила крани. Обличчя пече, а все інше страшенно болить. Холодно, зараз би в тепле ліжко. Відсунула фіранку до кінця й так і застигла, тільки зараз помітивши слона в посудній лавці.

- Чия це кров? - запитав Кай, стоячи прямо перед мною, наче ні в чому не бувало.

У його руках мій одяг, навіть здалося, що він нюхав його з самим буденним виглядом, до того як помітив що я наче тут гола за фіранкою душа стою. Він повільно повернувся до мене обличчям на якому не було і сліду тої ярості, яку я бачила на ньому ранком.

- Ти... звідки? Як? Що тут робиш? Як ти увійшов? – налякано закинула його питаннями не вірячи, що така дивна ситуація могла відбутися в реальності. Може це просто мої марення? Невже я настільки сильно стукнулася, що мені привидівся цей виродок?! І чому саме він?! Чому не Юра і мішок цукерок?! Чому саме цей хворий покидьок?!

- Огидно, - сказав він дивлячись на мене, від чого у мене перехопило дихання.

Його очі, ці чортові очі! Ніхто, ніколи на мене так не дивився. За все моє життя ніхто ще не дивився на мене так, як Кай у цей момент. Огида, це мало сказано, таке враження, що йому було просто боляче на мене дивитися, настільки, що він наче заставляв себе це робити здавивши від злості руки в кулаки. Навіть той покидьок, що розділив моє життя на «до» і «після» не дивився на мене так. Його прощальна глумлива посмішка все ще лишилась в моїй пам’яті глибокою раною, хоча я забороняла собі думати про нього і навіть згадувати з того самого дня. Вони з Каєм обоє покидьки, але різного толку. Мені потрібен час, щоб не поєднувати в голові ту огидну посмішку і бліде, скривлене від незрозумілих для мене почуттів, обличчя Кая. По тілу пробігли мурашки, я ж гола стою! Засунула фіранку назад. Кров прилипла до лиця. Ноги не тримають, голова паморочиться, мені б прилягти. Я ж зовсім не розумію що тут відбувається.

- Ти як сюди потрапив? - він має піти, я не витримаю його знущань зараз. - Вимітайся!

- Ну і навіщо ти сховалася? - втомленим голосом сказав хлопець і знову відсунув фіранку. - Ти ж мене голим бачила. Що з того, що я бачу тебе?

Наче це одне і теж!

- Вимітайся! - крикнула я на нього, однією рукою заховати всі непристойні частини тіла було неможливо.

Як же мені хочеться не дивитися йому в очі. Я б сховалася за фіранкою, але він тримав її рукою, та так, що вона мало остаточно не відірвалася з петель.

- Чого ти кричиш? - знову втомленим і майже байдужим голосом сказав він. - Не хвилюйся, у жодного нормального хлопця не виникне жодних вульгарних думок, дивлячись на тебе. Ти страшніша, ніж зазвичай.

Скотина... Яка він же скотина!!!

- Ти спеціально прийшов сюди, щоб принизити мене знову? - тільки не заплач, таким, як він, як тільки раз покажеш слабкість, так одразу опинишся їхньою боксерською грушею на все життя.

- Я ... просто... - він зупинився, наче тільки зараз зрозумівши, що говорить щось не те.

Обернувся і, знявши халат із вішалки, кинув його в мене зі словами:

- Одягнися, а то на тебе дивитися боляче.

Хоч я і ледве зловила халат, була рада, що нас тепер розділяє хоча б він. Не говорячи про те, як мені було не приємно помітити його погляд на моїх грудях. Чому соромно мені за реакцію мого тіла на холод, а не йому за те, що він увірвався до чужого дому і навіть ванної?! Покидьок! У мене немає слів, як і спроможності одягтись у халат одною рукою, все ще стоячи в душовій кабіні. Тож я просто придавила його до себе, щоб прикритися хоч спереду.

- Ти б хоч двері на балкон перемонтувала, невже нічого й нікого не боїшся? Та й ці на соплях тримаються, -  подібне на те, що він так виправдовує своє появлення тут. Тільки він перестарався доводячи свою правоту. Легко, як він думав, штовхнувши двері у ванну кімнату він з жахливим гуркотом зірвав їх з засувів. Від цього, здавалося б, не надто гучного звуку, мої ноги підкосилися, наче я стояла на них з останніх сил. Двері звалилися в коридор, а мене різко схопили та витягли з душової.

Запах, всюди тільки його запах, думати важко, все тіло колотить наче я загнаний звір. Я наче все ще там, в тому чортовому провулку. Мандарини, шоколад і запах озону, що буває після дощу, - всі запахи які я люблю, які мене заспокоюють. Розумію, що отямилась тільки коли вдаюсь в питання чому від нього так дивно пахне. Моя голова лежить на його плечі, шкода він у футболці, якби її не було, то цей приємний запах від його шкіри був би сильнішим. Проте це дивно, чому моя кімната постійно пахне цим самим запахом? У нас, що однаковий гель для душу, чи мило? Може у нього просто такий одеколон, а у мене духи? Але ж їх у мене немає, в мене нічого немає тут.

Він такий гарячий, так і хочеться притиснутися до нього, як до грілки. Напевно, мене сильно трясло від страху, що він так сильно притиснув мене до себе. Мої ноги навіть не торкаються підлоги. Як він тримає мене практично у висячому положенні та при цьому все ще не жаліється на мою вагу? На нього не схоже.  Давненько мене так ніхто не тримав, востаннє хіба що в дитинстві і я явно цього не пам’ятаю. Підняла голову від його плеча, але вириватися навіть не намагалася. Чомусь у голові була тільки одна думка, що нас розділяє лише халат і його одяг. Його руки взагалі тримають мене за голу спину. Ці чортові гормони не дають мені спокою, замість того, щоб трястися від страху, що мене переслідує величезний вовк, я тут жадаю якогось зарозумілого виродка!