Розділ 21. Моя правильна дівчинка

Олександр Хмельницький

грудень 2012 року

- Друже, та ти контору конкретно так спалив, якщо він, і справді, її хахаль, - Кирило співчутливо поклав руку мені на плече.

Але кому потрібно це його співчуття? Нервово скидаю чужу кінцівку, намагаючись вгамувати злість. Це важко, банально тому, що злюся на себе, на неї, на те, що зірвався. У мені повно злості, але десь далеко маячить жаль.

- Він не її "хахаль", - гарчу, борючись із почуттями звіра.

Його ревнощі душать, перетворюють на монстра, зводять з розуму. Цей хлопець, ким би він не був, небезпечний. Хоча б тим, що не боїться нас, тим, що вона йому довіряє. Ні про яке кохання тут не йдеться, він би вчора не залишив нас наодинці. Я точно ніколи б так не вчинив із тією, що подобається мені. Але все ж, те, як він дивився на неї сьогодні, відрізнялося від його вчорашнього глузливого погляду.

- Ну так, ну так... а хто тоді її побив, і навіщо вона взагалі приходила сюди? - Діма кривиться, адже це йому Іван заліпив лапою по голові.

Ну, серйозно, йому над контролем ще працювати й працювати. Не розумію, звідки, у спокійного на вигляд хлопця, такий вибуховий характер? Його сестриця теж хороша: прийшла, влаштувала істерику, розлютила і поїхала на машині з якимось хлопцем. Звідки вона взагалі його знає? Раніше я не помічав смороду цього вискочки на ній. Вона ні з ким не спілкується в університеті, після нього одразу йде додому, самітниця і дивачка. Мені більше подобалося, коли вона була нею, ніж її походи в клуб із підозрілими хлопцями.

- Ти підеш до неї? - Іван нарешті прокинувся, блідий, ледве живий, але все ще дуже злий.

- Тобі треба навчитися контролювати свої почуття, - дорікаю йому.

- Хто б казав! - дорікають вони мені хором.

- Я себе контролюю! - кричу на них, добре розуміючи, як нерозумно це звучить і виглядає в цій ситуації.

- Ага, а нашу машину ти просто так розніс, - з іронією нагадав Діма.

Ну, розлютився, побачивши, як ці двоє їдуть на якомусь драндулеті! Побіг у гараж, але наша машина не хотіла заводитися, тож зі злості розніс її на купу брухту. Подумаєш, з ким не буває?!

Зі мною, зі мною раніше такого не бувало! Вони мають рацію, я нічого не міг зробити із собою, мій контроль випарувався. Мій контроль гірший, ніж в Івана, і все це через неї.

Знову в будинку буде ремонт, Михайло спробує все зам'яти, мені іноді здається, що він теж побоюється свою дружину. Але що взагалі відбувається? Чому мене хвилює, що насправді з нею сталося? Чому так тривожно на серці, при тому, що я відчуваю радість. Радість від того, що звір боїться, його страх - бальзам на поранену ним душу. Тривога від того, що не знаю, що з нею відбувається зараз. Приходжу до тями довго, давлячи імпульсне бажання бігти за нею слідом.

"Я не її собачка, мені плювати, навіть якщо вона помре", - кажу собі. Повторюю, і повторюю, прекрасно знаючи, що брешу. Її смерть точно не залишить мене байдужим, але чи принесе вона задоволення, я не знаю.

- Ти куди? До неї побіжиш? - зупиняє мене у дверному отворі Кирило.

У його очах насмішка, знаю, що він думає про мене. Мені здається, я думаю про себе те саме.

- Ні, - відсуваю його вбік, - і ви до неї не лізьте. Зрозуміло?

- Мою сестру хтось побив, а я не повинен до неї наближатися? Ти взагалі у своєму розумі?! - кричить Іван, знову заводячись.

- Ти для неї в рази небезпечніший за будь-яку людину, особливо в такому стані. Тож не смій, зрозумів?

- Козел! - гарчить цей бовдур і норовить почати бійку, але Діма його зупиняє.

- Та нічого такого з твоєю сестрою не сталося, може, напилася просто, впала, та й усе! Не розумію, чого всі підняли такий галас через неї? Батько навіть у поліцію поїхав, розбиратися в тому, що сталося. От би так усі метушилися, коли Ніна зникла! Але ж ні, тільки заради шалави альфи й можуть усі старатися! - з іронією посміхаючись, промовив Діма, дивлячись на мене з докором.

- Діма! - гарчу на нього, поки Іван виривається з його хватки й дає йому ногою в живіт.

- Я ж казав, не обзивати мою сестру. Це всіх стосувалося! - прогарчав палкий братик.

- Та всі ви божевільні! - плюється кров'ю Діма і йде, штовхнувши Кирила, який перегородив йому шлях.

- Ось так руйнується чоловіча дружба і зграя, через одну єдину бабу, - філософськи вимовив Кирило, за що дістав злісне гарчання.

- Гаразд, гаразд! Не баба, дівчина. Так піде? Таке враження, що «ці» дні не в неї, а у вас двох, до того ж вони у вас уже місяці два закінчитися не можуть.

Вузькоокий голосно фиркає і теж іде на кухню, прибирати там мотлох. Ми з Іваном залишаємося наодинці, що вельми неприємно. Хочу швидко піти, але він не дає.

- Ти ж розумієш, що це твоя вина? - запитує він, дивлячись у мої очі, утримуючи за руку.

- Що ти маєш на увазі? - намагаюся вирватися.

- Якби не ти, якби не це безглузде зв'язування, вона б ніколи сюди не приїхала, її життя не було б у небезпеці.

- Справді, чи що? - не втримуюся від іронії в голосі та легкої усмішки. Можна уявити, що мені є діло до неї? Наче я в цьому винен!