Розділ 18. Чудовисько, гірше за звіра

Олександр Хмельницький

осінь 2012 року

Відчуваю спрагу, їдку, сильну, аж до нестерпного болю. Усі м'язи ниють, напевно, ще трохи і я відключуся.

– Кай, дідько, повільніше! – кричить десь там Кирило, але я не звертаю на його крики уваги.

У вухах свистить вітер, з такою швидкістю я спускаюся з гори. Кросівки ковзають по мокрій від роси траві, так не звично. М'язи на лівій ікрі зводить, я послизнувся і з шаленою швидкістю лечу вниз, вдаряючись об стовбури дерев і каміння. Наприкінці мого падіння, мене підкидає в повітря на довгу мить. Роблю легкий розворот і, замість того, щоб упасти біля підніжжя, залишаюся на своїх двох. Щоправда, лише на недовгу мить, м'язи знову зводить, і я просто падаю на спину, не звертаючи уваги на бруд навколо.

Важко дихаю і дивлюся на сіре від хмар небо. Намагаюся ні про що не думати, намагаюся нічого не відчувати. Зате він відчуває, цей проклятий звір! І його почуття зводять мене з розуму!

– Ти як, Кай? – Кирило зістрибує ще вовком, але внизу потім перетворюється на людину.

Заплющую очі, я вже місяць не давав волю вовку, надто боюся, що знову втрачу над ним контроль. Раніше, ще до того, як у все це вплутався, я міг і по пів року не перетворюватися, але тепер місяць мені здається занадто довгим терміном. Тіло розпирає від енергії, регенерація як у звичайної людини майже, тому й болять м'язи, тому так погано. А ще від його почуттів, їх ніколи не було так багато, вони настільки сильні, що я вже плутаюся, де чиї.

– Може ти б кінчав із цим, а? – Кирило нахиляється над мною, простягає руку, щоб я піднявся, але я відмахуюся.

Не тому, що хочу його зачепити, а тому, що навіть із його допомогою через біль не зможу встати. Не хочу, щоб він це зрозумів, щоб вони знали, як насправді мені важко.

– Ну, Кай! – він лише зітхає, робить кілька кроків в сторону і теж падає в багнюку та пожухлу траву.

Ми мовчимо, дивимося в небо, там згущуються хмари, скоро буде гроза. Вовки добре відчувають такі речі, запахи говорять про це краще за сіре небо й грім.

Хочу дощу, ще однієї сильної зливи, настільки сильної, щоб нюх відбило. Хочу вірити, що він зможе відбити бажання шукати той запах.

– Хіба ти не розумієш, чим це скінчиться? – знову він за своє, хоча останнім часом усі про це мені говорять. Наче я їх мучу, чесне слово!

– Чого лежите? – чую Івана, він підходить до нас і заступає мені огляд на небо.

Тільки цей мене не дошкуляє з одним і тим самим запитанням, але перебувати з ним наодинці ще важче. Звір настільки скучив за його сестрою, що вже навіть до нього принюхується. Деякі речі цього придурка пахнуть нею, наприклад, білі навушники, кілька ручок, у нього навіть шпилька її завалялася в стосі одягу. Звідки я знаю? Я їх вкрав, усе вкрав, що хоч трохи пахне нею. Сховав у себе в кімнаті в пакеті, що не пропускає повітря, й інколи, коли стає зовсім важко, відкриваю його і просто нюхаю її запах. Я збожеволів, не в собі. Це навіть не кохання, це повне божевілля, це психічна хвороба.

Закриваю обличчя руками та голосно й від душі лаюсь. Потім, перемагаючи біль, підіймаюся на ноги та спочатку всього лише йду, а потім знову продовжую бігти.

– Ну, братане, скільки можна?! – кричить мені в спину Кирило, піднявшись, але я не звертаю на нього уваги.

– Я їсти хочу, хлопці теж! Якщо ти захотів заморити себе голодом, то роби це без нас! – Іван наздоганяє мене і штовхає в плече.

Даремно він це робить! Різко обертаюся та одним ударом зношу його в найближче дерево.

– Ну, чорт! Знову вони за своє! – кричить ззаду Кирило, наздогнавши нас, і голосно дихає, цього разу він не перетворюється і стоїть осторонь, поки ми з цим ідіотом вкотре б'ємося.

Іван відштовхується від дерева і намагається кулаком з розвороту дати мені в обличчя, але я відхиляюся, відводжу руку вбік і підло б'ю в печінку. Він гарчить, намагаючись відскочити вбік, ледь зачіпає мене ногою і тут же отримує в ніс, падає на спину. Валяється на землі недовго, зривається на ноги, і мені доводиться відскакувати вбік, моє тіло не налаштоване на бійку, навіть із припливом адреналіну. Хлопець робить розворот, я за ним не встигаю через біль у нозі, і він майже пробиває мені голову кулаком.

– СИДІТИ! – кричу на нього, мимоволі використавши волю, і він падає на землю, як підкошений, гарчачи й шиплячий від болю.

– Кай, цей во! Ну, навіщо Волю на ньому-то використовувати?! – Кирило голосно стогне, а потім повертається до гори. – Дімо, ти там, де? Вони зараз один одного повбивають!

Дивлюся на Івана, що корчиться від болю, кілька довгих миттєвостей, у його повні ненависті очі. Потім відпускаю, чекаючи чергового спалаху гніву, але він, навчений гірким досвідом, більше не нападає. Діма прибігає лише за кілька хвилин у формі звіра і знехотя перетворюється на людину.

– Ну як? – запитую його.

– Ні сліду, ні її запаху, – він махає головою, розумію наскільки йому складно. Я спеціально придумав для нас це заняття, шукати в лісі сліди запаху Новікової, просто тому, що більше не можу нічим іншим зайняти себе. Навчання сидить у печінках, для нього й старатися не треба, а так і тренування для моїх, і заняття для моїх мізків.

– Пошукаємо ще? – майже одразу запитує хлопець із надією. Він знає, навіщо я все затіяв, але йому все одно, головне знайти свою Ніну. Дивлюся то на Івана, то на Кирила. Вони втомилися, я теж втомився, востаннє вони їли добу тому, коли я їв – уже не пам'ятаю.