Розділ 17. Ангел на снігу

Дарина Люта

грудень 2012 року

Тижні йшли непомітно. Майже весь вільний час я намагалася наздогнати інших у навчанні, але зважаючи на те, що вночі я підробляла разом з Русланою на заправці касиром, часу ні на що не вистачало. Наші зміни рідко збігалися, так що більшість часу я навіть з сестрою не перетинались. Стосунки з однокурсниками теж зовсім не склалися. Днями, поки я ходила в туалет, мою сумку викинули у відро для сміття, і постійно шепчуться за моєю спиною, що дуже дратує. Кілька разів на тиждень я бачила брата, але той навіть не вітався зі мною, не те що говорив. Я намагалася з ним розмовляти, та він мене просто ігнорував, наче я не існую. Та не тільки він так себе вів, вовки взагалі, наче не помічають мого існування. Навіть Марго перестала появлятись, наче вона говорила всі ті дурні речі, тальки, щоб заманити мене сюди, а потім кинути ось так. Навіщо їм взагалі це було потрібно? Вони чекають, що я буду сама їм нав’язуватись? Чи я маю зчинити скандал, щоб всі в інституті дізнались завдяки кому мене пропхнули на це бісове бюджетне місце? Про що я взагалі повинна з ними розмовляти? Про щось з  розряду: я знаю ваш секрет, тепер будьте люб’язні не ігноруйте мене?

 З кожним днем я все більше розумію, що моя безглузда мрія закінчити університет, не приносить мені щастя, чи бодай задоволення. Не таким чином, не такою ціною. Можливо я просто хотіла, щоб у мене хоч щось як у всіх, але це ж я, в мене так не буває. Навіть в інституті я встигла виділитись. Не те щоб мене заділи їх розмови та спроби задіти мене, в школі було в рази гірше, мої однокласники знущались набагато жорсткіше за них. Та й не так мене торкає відсутність комунікації з одногрупниками, як те, що єдиною знайомою людиною, яка трапляється мені на очі бодай двічі на день являється навіть не моя сестра, а Кай. Той самий пришелепкуватий, по чиїй провині у мене до сіх пір болить плече при любій спробі підняти руку.

Кожного ранку він наче спеціально чекає мене на стоянці перед університетом, палячи цигарку прямо під знаком «паління заборонено». Спочатку я думала, що це збіг, зрештою він ніколи не заговорював зі мною, навіть не вітався, тільки проводив якимось неприємним поглядом. От тільки на днях я проспала після зміни, тому спізнилась на пару. Коли я прийшла, на його звичному парковому місці стояла якась машина, а сам мотоцикліст приїхав одразу за мною. Ще й посигналив, після чого проїхав мимо на повній швидкості обдавши мене водою із калюжі. Я змокла до нитки, з мене сміялись одногрупники цілий день називаючи мокрим курчам, після чого ще й простудилась. Ходити на роботу коли хвора, та ще й в нічну зміну – те ще задоволення, та заробляти на орендну плату і харчі все ще треба, тому я в такому плачевному стані відправилась на роботу.

– Ти як? – спитав Василь, старший по зміні, чарівно посміхаючись.

От на кого він намагається справити враження? Серед дівчат на заправці ходять чутки, що він бабій, не дивлячись на те, що одружений. Я в чутки особливо не вірила, але коли попала в його зміну з сестрою, одразу зрозуміла, що Руслана купилась на його харизму. Нічого іншого, як причини її одержимості ним, я не бачу. Мало кого зацікавить одружений чоловік під сорок, який працює старшим менеджером на заправці, як би він не виглядав. Хоча, виглядає він доволі добре на свій вік, але не на мій смак.

– Та нормально, зараз чайку заварю…кхм,– зайнявшись кашлем й прикрила рот серветкою. 

Щоки горять, у мене температура, а на вулиці, як на зло, мороз, так що сидячи біля віконця касира я зовсім замерзла.

– Заспокойся, я заварю, – махнув рукою нашому заправнику Василь, після чого підійшов до мого віконця і протягнув якісь таблетки. – Випий от, від болю в горлі.

– Дякую, – бормотіла, злегка киваючи, та в руки таблетки так і не взяла.

Він щось від мене хоче, тому не іде в підсобку, як заправник, а вештається на вулиці. Мені було тяжко привикнути до того, що в нічну зміну приходиться працювати з чоловіками, то з менеджером, то з заправником, а то з обома. Відгук минулого заставляють мене тримати дистанцію, поки Руслана спокійно найшла зі всіма спільну мову. Я завжди заздрила її вмінню находити спільну мову з людьми, але не в випадку з Василем. Впевнена, що вони ще не зустрічаються, у сестри не ті принципи, щоб бути чиєюсь коханкою. Але її звичні «монологи» в останній час були присвячені Василю і його дурнуватим залицянням. Любій жінці подобається чоловіча увага, у Руслани в неї було чимало, і на відміну від мене, вона не відчуває від неї дискомфорту.

– Як там сестра? – спитав чоловік, коли тиша затяглась, а він щось забув про те що хотів заварити чай.

– Добре, – мої однослівні відповіді його дратують, в мене взагалі талант вводити людей в ступор.

– Вона щось говорила про мене? – здається йому скоро увірветься терпець, поки я просто мрію, щоб хтось приїхав заправляти свою машину і тим самим завершив цю розмову.

– Що саме? – відповідати питанням на питання у мене хист.

– Про те, що у нас відносини, – він ховає очі, розправляє плечі, наче тут є чим і соромитись й гордитись одночасно.

– Хіба ви не одружені? – відповідне питання прозвучало, як спосіб його застидити.

– Ти, звичайно, сестра Русі, – поблажливо усміхнувся він, наче це єдина причина, по якій він ще такий «милий» зі мною, –  вона просила за тобою приглядати, але тобі не варто так відверто ревнувати, тебе це не красить.