Розділ 16. Полон

Олександр Хмельницький

грудень 2009 року

Минуле моє життя, коли мене ще не називали дурним іменем Кай мені подобалось, хоча скоріше воно просто не напружувало. Я вступив до університету, за спеціальністю міжнародні відносини, як і хотіла тітка. Отримавши за це від неї у своє користування стару квартиру моїх батьків, усі ті роки, що мене там не було, тітка її здавала. Дивно було повернутися в минуле, хоча там уже нічого й не залишилося: у квартирі зробили капітальний ремонт, знесли кілька стін, змінивши планування. Попередні мешканці з'їхали, залишивши після себе деякі меблі та дірки на стелі від підборів. Тож щодня, приходячи з університету, я брав із холодильника банку пива, завалювався на єдиний на всю вітальню диван і довго дивився на відмітини на стелі, гадаючи, як усе-таки вони там опинилися.

Мені не було нудно, не хотілося спілкування, друзів, тусовок по клубах, я не страждав від самотності. Та й чи був я насправді один? Звір ніколи не спав, лише затикав свої почуття куди якомога далі день за днем. Лише через якийсь час я зрозумів, що у виразі «ніколи не спав» була сама заковика, я почав ходити уві сні. Ні, я не був сновидою, коли жив із тіткою і дядьком такого не траплялося. Але десь за тиждень після мого переїзду у квартиру я прокинувся в лісі, в тому, в чому заснув на дивані – в одних трусах. Чомусь скільки б не траплялося це зі мною, я все ще почувався повним ідіотом щоразу, коли ловив таксі в такому вигляді на трасі. А траплялося таке регулярно: кожного повного місяця я однозначно прокидався на купі перегнилого листя в лісі. Ненавиджу осінь, стільки грибників у лісах із самого ранку, ось і прокинувся я разок не сам, а від сільських дівчат, які пішли в ліс по гриби. Яке жахливе відчуття, прокинутися від того, що троє прищавих дівчат із тебе труси стягують. Коли цю історію Кирилу розповів, він так сміявся, що зі стільця впав, але це було набагато пізніше. Тоді мені цю дурну історію розповісти було нікому, тож я просто весь день на парах й нерозумно сміявся не в тему. Простеживши місця, куди звір ніс мене вночі, усвідомив, що він хоче повернутися в обласний центр, туди, де я зустрівся з тією зграєю. Бій їм дати хоче, чи що? Але ще, як виявилося, щоразу мене заносило все далі й далі, наче звір шукав найшвидший шлях туди, щоб прибити когось раніше, ніж я прокинуся. З цим треба було щось робити, бо прикувати себе ланцюгами в столичному багатоквартирному будинку було неможливо. Вирішив повернутися до тітки, у їхньому підвалі я давно вже спорудив усе потрібне, на випадок... краще не треба думати на який випадок. Тут у мене знову не зрослося, у тітки Ніни сталося кохання, чергове й фатальне. За роки, що ми прожили разом, ми з тіткою якось притерлися, і навіть дратувати одне одного перестали. Тож, коли відвідав її та побачив чоловічі штани на люстрі, нітрохи не здивувався. Тітка взагалі з тих жінок, що самостверджуються через шлюб, буквально не може довго бути на самоті. Та й дядько майже два роки, як помер, її можна зрозуміти.

Повернувся у свою квартиру ні з чим, звалився на диван і як завжди почав дивитися в стелю. Я не естет, в останні роки свого життя тільки й робив, що намагався приборкати звіра, для цього спочатку зайнявся спортом, а потім бойовими мистецтвами. Часом навіть весело було, коли майстра з одного удару в нокаут відправляв, але потім усі гуртки та секції з бойових мистецтв скінчилися, як і майстри, і довелося закинути цю справу. Наближався черговий повний місяць, чергове пробудження в невідомому для мене місці, що трохи заважало моєму спокійному і ненапруженому життю. Засинаючи тієї ночі, я думав багато про що, але явно не про те, куди мене вкотре занесе.

                                                              ***

– Гей, Білий! Прокидайся! – якийсь гад ударив мене по ногах, від чого я різко прокинувся і замотав головою.

Почуваюся дивно, нібито мене хтось довго й наполегливо намагався прибити найвитонченішими способами. Схопився руками за голову й одразу відчув на зап'ястях метал, по ліктях вдарив товстий ланцюг. Розплющив очі та перед ними все попливло. Усе, що зміг розгледіти, – обриси ще однієї людини й світло, яке падало прямо на нас із дірки зверху.

– Де я? – смикнув ногами, намагаючись піднятися, але на щиколотках також були кайдани. Це хто ж мене як собачку на ланцюг посадив? Не сам же я сюди у звіриній формі заліз? Нічого не пам'ятаю, голова гуде.

– Хто його знає, десь у морі, – відповів цей чоловік байдужим голосом, і я тільки зараз відчув, що підлога під мною злегка хитається. Як мене сюди занесло? Знову розплющив очі, цього разу видно краще, навіть співрозмовника свого роздивитися зміг.

Темні кучері, великі сірі очі, та й запах знайомий, ми зустрічалися раніше. Онук альфи зграї, що тримає обласний центр, як же його там звали? Не пам'ятаю. Він якось має поганий вигляд, одягнений у брудне ганчір'я, яке, найімовірніше, раніше було футболкою. Його руки й ноги також були в ланцюгах, брудні, як і він весь. Від нього пахло потом і кров'ю, на обличчі та руках видно свіжі рани, що вже майже загоїлися.

– Де ми? Що відбувається? – язик трохи заплітався, наче я в дупель п’яний. – Що зі мною? Чому ти тут?

– Скільки запитань, навіть не знаю, на яке відповісти спочатку, – він усміхнувся, показуючи рот із пожовклими зубами, де були відсутні ікла. Мимоволі від побаченого, сам провів язиком по своїх зубах і зрозумів, що моїх іклів також немає, як і парочки інших зубів.

– Вони люблять виривати наші ікла, поки ми ще в образі звіра, і вони великі, а потім носити їх на шиї, як прикрасу, – з неприхованою огидою і дивною посмішкою проговорив хлопець, дивлячись у дірку над нашими головами, єдине джерело світла.