Розділ 14. Знайомство з сім’єю

Олександр Хмельницький

червень 2008 року

– Ні! – вкотре повторюю Марго, але вона знову наполягає.

– Ну що значить "ні"?! Ти мені обіцяв! – роблю різкий поворот і в останній момент вислизаю від цієї жінки. Ми ходимо навколо столу на кухні, це нервує, але що поробиш.

– Я нічого такого вам не обіцяв! – гарчу крізь зуби, вона все не відстає, і не скажеш, що на величезних шпильках. Не те щоб це по-справжньому, ці маленькі перегони – лише спосіб спробувати уникнути її концерту.

– Та невже?! Ти ж погодився зробити мені послугу, то візьми на себе відповідальність! – вона вкотре заговорила про відповідальність, а я це слово буквально не переварюю. Яка може бути відповідальність у перевертня?! Людей не їм і на тому спасибі! А вона тут ще й права качає!

– Жінко, я вам укотре кажу: я цього робити не буду! – вдаряю по столу, і той розлітається на друзки. Жінка перелякана, відстрибує назад і трясеться всім тілом. Як багато разів уже я бачив подібне, цей тваринний страх, який змушує триматися якмога далі від таких, як я, своєрідне почуття самозбереження.

– Мамо, що сталося? – чую голос підлітка звідкись із глибини будинку і відчуваю сором.

Як би я почувався, якби мати привела в дім такого гостя, як я? Я б йому сам морду набив. Дивно, як же давно я не згадував про матір, схоже, і цей біль забувається, проблема в тому, що я не хочу її забувати, не хочу жити далі без цих спогадів. Мені просто до чортиків потрібно відчувати свою провину, відчувати жаль через те, що не зміг контролювати звіра. Це дає змогу бути сильнішим, боротися зі звіром і перемагати, хоча б на якийсь час. У кухню входить підліток, світло-каштанове волосся, футболка і домашні шорти, вимазані фарбою. Усього лише хлопчисько, ось тільки він не набагато молодший за мене, можливо, йому п'ятнадцять або шістнадцять років. Марго одразу бере себе в руки, посміхається та обертається до хлопчини.

– Усе добре. Дімо, познайомся це Кай, він буде твоїм братом, – і так спокійно це сказала, що я ледве стримую бажання дати собі по лобі!

– Скільки повторювати вам?! НІ! Чуєте: ні! – штовхаю шматок розламаного столу, він відлітає вбік. Важко дихаю, ще перетворитися при них мені для повного щастя не вистачило. – Де та людина, з якою ви обіцяли мене познайомити, де вона?

Груди здіймаються сильно-сильно, м'язи злегка розпирає, на шкірі по всьому тілу стає дибки волосся. Цього разу він не вивільниться назовні, не дозволю.

– Не кричи на неї! – підліток, як перед амбразурою, став між мною і цією пекельною жінкою.

Вона йому не мати, я відчуваю її запах, він зовсім інший. Хлопчисько вовк, перевертень, не людина. Марго під послугою мала на увазі порятунок сина, але вона не пояснила, що син їй нерідний. Порятунок полягав у тому, що я візьму його у свою зграю, коли він перейде. Їй цього здалося мало, зажадала, щоб її син залишився «вдома». Так ще і я мав залишитися з ними в цій дірі. Ах, так, а цвяхом її програми максимум стало моє усиновлення, і, як підсумок, частина спадщини в їхніх золотих копальнях. Та начебто мені потрібна вся ця відповідальність?! Якби я її хотів, як і грошей, то після смерті дядька, пішов на його фірму освоювати сімейну справу.

Нічого не відповідаю дрібному, сил уже немає на цю сімейку.

– Мене це не цікавить, щоб там ви не казали, – уже спокійніше відповідаю, схоже дрібний і не здогадується, що насправді перевертень, або вдає, що не розуміє, про що може йти мова. Збираюся йти, але ця вперта жінка перегороджує мені шлях, гордо піднявши підборіддя.

– Кай, послухай! Ти наша остання надія! – ненавиджу сльози, ненавиджу, коли жінки плачуть, це так дратує.

– Мам, що цей гад робить тут, та ще й у моєму одязі?! – тепер уже й хлопчина не дає пройти.

– У нього не було з собою одягу, тож я взяла в тебе в шафі, ти ж не проти? Хлопець він хороший, не дивись, що зубки показує, це він придивляється, – вона посміхнулася і так поблажливо махнула на мене рукою, що я ледве стримав гарчання.

– Ага, а він може придивлятися на вулиці? Навіщо він нам узагалі потрібен? Він же слабак, одразу видно! – останню фразу я відверто не зрозумів, у сенсі – це я слабак? Він себе бачив? Худий, не зрозуміло, як на ногах тримається. Гаразд, начхати на його колючість, краще одразу піду звідси.

– Ти що таке кажеш?! Маленький засранець! Мало я тебе виховувала! – Марго дала сину запотиличника. – Будь вдячний, що він узагалі погодився, чи ти в зграю Рената захотів? Там тебе швидко видресують так, що свого «я» не залишиться. Або може гірше, до канібалів цих проклятих підеш? Зовсім здурів, чи що? Совісті в тебе немає, мамине серце не бережеш!

– Я не погодився! – нагадав, але мене ніхто не слухав.

– Та що ти заголосила, мамо! Може я взагалі не перетворюся, до чого все це?! Але навіть якщо так, до чого це блондинчик із манією величі?! Чим він може протистояти Ренату? – чомусь почуваюся зайвим у цій кімнаті, як і в цьому домі, через їх сімейну перепалку.

– А чи не забагато ти на себе береш, малий?! – гарчу, вирішивши провчити цього шмаркача. Варто мені підійти ближче, і він здувається, навіть відступає до матері.

Вони обидва налякані, я відчуваю їхній страх, цей запах подобається звірові, але не мені. У замку скрипить ключ, двері відчиняються і на порозі з'являється чоловік. Йому десь за п’ятдесят, невеликого зросту, сивий, але з темними вусами. Він зупиняється на порозі, за кілька метрів від мене і Марго з хлопчиною.