Розділ 12. За нею

Олександр Хмельницький

осінь 2012 року

– Вона огидна! – штовхаю першу-ліпшу палицю під ногами, та відлітає до найближчого дерева й розбивається на друзки.

Ліс сповнений запахів, зазвичай він мене заспокоює, як наші звичайні пробіжки, але явно не в цей раз.

– Ага, – співчутливо підтакує Кирило десь позаду.

– Ну, ти бачив це, бачив?! – злість усе ще колотить у грудях, бажання розірвати все на своєму шляху не вщухає.

Це моє бажання, а не звіра. Той перед цією мерзенною дівкою мало не на задні лапи готовий ставати! Серйозно, я думав, що збожеволію, варто було цій… Дарині ляпнути про те, що хоче піти, тварюка всередині мене впадала в таку паніку, що руйнувала все на своєму шляху, заради того, щоб не дати їй цього зробити. Взагалі не думав, що чудовисько всередині мене здатне на подібні відчуття.

– Бачив, – співчутливо підтвердив Кирило, майже наздогнавши мене.

– Чув, що вона про ім'я моє сказала? «Мені все одно»?! Чув, «все одно» їй! А нічого, що вона це дурне ім'я мені дала?! – з усієї сили б'ю по стовбуру дерева, воно тріщить і падає перед мною, чудом нікого не задівши. Здається, я надто розійшовся, по тілу виступили білі волосинки, тільки цього мені не вистачало.

– Ага... Вибач, що ти сказав? – неуважно перепитує Кирило, зі здивуванням дивлячись на мої лісозаготівлі. Повертаюся до нього і бачу, як цей хитрий гад намагається заховати навушники в шорти.

– Ти що весь цей час музику слухав?! – підвищую на нього голос, я тут йому, як ідіот, биту годину розповідаю, скаржуся, а він мене навіть не слухав?

– Н–ні,– от би ще й брехав переконливіше.

– Іноді я шкодую, що взяв тебе до себе, чесне слово, – стримуюся, щоб не дати йому в обличчя, повертаюся і йду далі в ліс.

– Йой! Ти так часто це повторюєш, що я можу й повірити! – з насмішкою кричить він мені в спину, але я не звертаю на це уваги.

Настрій ні до біса, мені здається, вона встигла за день зіпсувати його на все життя. Ну, що за дівчина?! Психована, ненормальна якась. А як до мене ставиться, це щось із чимось! Ще й оченята Дімі строїла, гадина така! Штовхаю рукою дерево, здається, я тепер підробляю лісорубом.

– Брате, та заспокойся ти! Її ж уже немає, вона поїхала, то чого так скаженіти тепер? – він плескає мене по плечу і якась мана від мене йде.

Проводжу рукою по обличчю, відчуваю втому. Стримувати звіра в останню добу було просто нестерпно важко, він рвав і метав, намагаючись захопити над мною контроль ледь не щомиті, коли ця мерзенна проклята дівка була поруч.

Кущі за сто метрів від нас заворушилися, з'явилися Діма та Іван, вони перетворилися на людей і підійшли до нас.

– Вона поїхала, – підтвердив Діма, з побоюванням оглядаючи стовбури зрубаних мною дерев. Не втримався і зітхнув із полегшенням. – Щоправда, Іван вчинив дещо.

– Що? – різко перепитую, не приховуючи погрози в голосі.

– Автобус перестрибнув, – Діма хихикнув, дивлячись, як сам експериментатор хмуриться.

– Я ж казав тобі, що зможу, а ти не вірив! – образився наш найпроблемніший, штовхнув другого ліктем.

– Поки автобус їхав, чи що? От ся маєш! Круто, дай п'ять! – от серйозно, чим вони займаються? Кирило дивиться на нього з щенячим захопленням, можливо, сам надумує повторити таку дурість.

– Досить розводити балаган. Ти мені братик краще поясни, якого біса твоя недоумкувата сестриця вирішила, що я їй плече вивихнув? Пам'ятається, це ти її мало не вбив. Щось не чув, щоб ти їй у цьому зізнавався?! – наступаю на цього вже не знаю кого, давно щось я йому морду обличчя не коригував.

– А я тут до чого? Вона сама вирішила, а я всього лише забув розповісти, – і оченятами своїми зеленими так хлоп-хлоп, свята невинність чесне слово.

– Забув, серйозно?!

– А як ти їй про сім'ю заливав, я навіть повірив! Це тебе так балаканина Марго вразила? – вставив своїх п'ять копійок Кирило.

– А ти взагалі мовчи, я з тебе ще за переодягання твоє дурне не спитав! – штовхаю вузькоокого в плече і наступаю на темноволосого нахабу.

– Та чого ж ти такий злий останнім часом?! – вузькоокий сіпнувся, а потім усміхнувся. – Тому, що вона тобі не дала?

– З–з–заткнись... – прошипів, повертаючись до нього, поки він задкує назад.

– Кай! – кричить Діма, але мені вже байдуже, я хочу крові, хочу зірвати на комусь свою злість. Злість від того, що вона все-таки пішла. Звір совався в мені, знаю, що він усього лише чекає, коли я зірвуся, щоб захопити контроль і притягти шкідливу товстушку назад. Навіть якщо вона кричатиме й вириватиметься, навіть якщо зненавидить, усе – аби вона була поруч, усе – аби відчувати її запах.

– Я зроблю все, щоб ти більше ніколи не побачив мою сестру. Їй краще триматися якомога далі від таких чудовиськ, як ми, – рука Івана боляче стискає плече, він не дає провчити другого.

– Невже, щоб зрозуміти те, що я до тебе намагався донести цілих два тижні, потрібно було просто дати тобі можливість убити рідну сестру? – не втримуюся від іронії, але все ж заспокоююся.